Від Грачова до Пятова: символічна збірна українців Шахтаря всіх часів

9 листопада виповнюється 50 років першому союзному «сріблу» донецького «Шахтаря». Це зараз 2-ге місце в чемпіонаті країни для «гірників» - невдача, не кажучи вже про 3-тє. А тоді, пів століття тому, такий результат став справжнім проривом, після якого помаранчево-чорні затвердилися в ролі одного з постійних пошукачів високих місць. Тоді, та й згодом, у 1980-ті на провідних ролях у донецькому клубі були гравці, народжені в Україні. Славне круглодаття послугувало приводом згадати про кращих із них. Проте й ближчі до сучасності часи так само не можна оминути увагою.

Воротар: Андрій Пятов (народився в 1984 р.)

«Якийсь чолов'яга плаває поруч зі мною у басейні, так мені опісля сказали, що це, виявляється, воротар «Шахтаря», - журналістка, яка пише на далекі від спорту теми, поділилася враженнями від перебування в готелі Emily Resort неподалік Львова. Показово, що пересічні відпочивальники в цьому готельному комплексі, які не є футбольними фанатами, однак знають якісь базові речі, навіть цьогоріч називають Пятова «воротарем «Шахтаря», попри те, що він уже кілька років на тренерській роботі. Справді, 2-й гравець в історії «Шахтаря» за кількістю проведених матчів заслужив на визнання та впізнаваність, даруйте за словогру. Годі й казати, 11-разовий чемпіон України й володар Кубка УЄФА! Причому на шляху до омріяного євротрофею Пятов зіграв кілька сухих матчів проти таких знакових клубів, не обділених евротрофеями в своїх колекціях, як «Тоттенхем», московський ЦСКА та «Марсель». Ну, і в єврокубках Пятов відбив аж 5 пенальті (тут не йдеться про післяматчеві серії, у фокусі - 11-метрові під час ігор) - досягнення, котре поки що не підкорилося жодному іншому українському воротареві.

Юрій Дегтерьов і Дмитро Шутков, звісно, так само заслуговують на шанування, однак Пятов усе ж таки впродовж набагато більшого часу тримав високий рівень гри.

Захисники: Володимир П'яних (народився в 1951 р.), Ярослав Ракіцький (народився в 1989 р.), Олександр Кучер (народився в 1982 р.), Олексій Варнавський (1957-2008)

Ліворуч у захисті - Володимир П'яних. Дуже дисциплінований оборонець, який сумлінно відпрацьовував на захист, а вряди-годи й підключався до атак. Саме в срібному матчі проти «Арарата» в 1975 р. П'яних участі не брав, а ось у грі, що передувала тій, - проти ростовських армійців, попрацював на полі всі 90 хвилин. Був у його біографії матч проти московських армійців, під час якого він відзначився впродовж 3-х хвилин і зі знаком «плюс», і зі знаком «мінус». Спершу лівофланговий оборонець зрівняв рахунок у тому матчі, а опісля спрямував м'яч у свої ворота. Це трапилося наприкінці 70-х хвилин, і «гірники» зрівняти рахунок удруге просто вже не встигли. Пригадую домашній матч «гірників» проти київського «Динамо» в 1981 р. й те, що донецьку команду вивів на поле з капітанською пов'язкою саме П'яних. Певно, свій найважливіший гол П'яних забив у фіналі Кубка СРСР-80 у ворота тбіліських динамівців на 84-й хвилині - ударом головою після подачі кутового Михайлом Соколовським. Він виявився переможним і приніс помаранчево-чорним жаданий трофей.

Цілком можна сказати, що 10-разовий чемпіон України (не було б вояжу до заболоття, було б більше внутрішньоукраїнських титулів) в складі «Шахтаря» Ярослав Ракіцький репрезентує сьогодення, адже є чинним гравцем. Щоправда, тепер захищає кольори не «Шахтаря», а одеського «Чорноморця», який нині є одним із лідерів у Першій лізі. Ризикую видатися неоригінальним, але якнайбільше мені запам'ятався гол Ракіцького у ворота «Феєнорда» в Лізі Європи у березні 2023 р.: після подачі кутового Георгієм Судаковим центрдеф «Шахтаря» спрямував м'яч у ворота чи то попереком, чи то спиною, чи то місцем, що нижче спини. Одне слово, вигадав кумедну дивовижу, й м'яч опинився у сітці.

Олександр Кучер - приклад киянина, який зробив собі ім'я в «Шахтарі». Чемпіонських титулів у нього менше, ніж у Ракіцького (7), однак є тріумф із «Шахтарем» у Кубку УЄФА. В 2009 р. відіграв зокрема всі 120 хвилин у фінальному матчі проти бременського «Вердера». Водночас через перебір жовтих карток не взяв участі в півфінальній грі-відповіді проти київського «Динамо» - знакової у шахтарському літописі.

Альтернативна пара центральних захисників для цієї команди - Сергій Попов та Олександр Сопко, однак у них немає такого чемпіонського бекграунду, як у Ракіцького та Кучера.

Праворуч у захисті - 2-разовий володар Кубка СРСР і віцечемпіон СРСР 1979 р. уродженець Макіївки Олексій Варнавський. Це - справжній трудівник на футбольному полі, який, на жаль, не знайшов себе в постфутбольному житті (хоча й мав, наче, непогану освіту, адже закінчив Донецький інститут радянської торгівлі, в 2014 р. цей виш був релокований до Кривого Рогу). Найпам'ятніший матч Варнавського, його зіркова година - виїзна гра проти швейцарського «Серветта» в Кубку кубків у сезоні-1983/84. Вдома «гірники» спромоглися забити лише однораз у самому епілозі матчу зусиллями Віктора Грачова. В Женеві було нелегко. Однак на приконеччі першої третини 2-го тайму впродовж 3-х хвилин Варнавський двічі вразив ворота господарів поля і закрив питання про переможця пари. Спершу він потужно пробив, використавши скидку Грачова, а опісля відгукнувся на флангову подачу того самого Грачова та головою спрямував м'яч у ворота.

Півзахисники: Тарас Степаненко (народився в 1989 р.), Валерій Рудаков (народився в 1955 р.), Михайло Соколовський (народився в 1951 р.), Микола Федоренко (народився в 1955 р.)

Опорник цієї команди - Тарас Степаненко (все ж таки оберу його, хоча й Сергій Ященко залишив яскравий слід в історії клубу). Уродженець Великої Новосілки перші кроки у великому футболі робив у складі запорізького «Металурга», однак ім'я (як, власне, й 10 чемпіонських титулів) собі здобув, безперечно, в складі «Шахтаря». Серед голів Тараса в помаранчево-чорній футболці відзначу той, який стався у програному двобої із київським «Динамо» в розіграші Кубка України в сезоні-2019/2020. «Гірники» програвали, й на останніх хвилинах 2-го тайму всією командою, включаючи воротаря, пішли до штрафного майданчика киян на стандарт. Після кутового м'яч довго метушився поміж гравців, допоки його не підхопив Степаненко й невідпорним ударом лівою спрямував у ворота динамівців. Георгій Бущан торкнувся м'яча, але відбити його був не в змозі. Тарас із перебинтованою головою (типове українське «класико», чого там!) побіг святкувати гол, провокуючи київські трибуни пальцем на губах, закликаючи фанів команди-суперниці німувати. Кияни, зрештою, в додатковий час той кубковий двобій виграли, однак своїм красенем-голом Тарас подарував уболівальникам ще пів години яскравого спектаклю. «Гірники» тоді спершу були у більшості (Володимир Шепелєв не надто люб'язним був із Тайсоном), а надалі другу жовту за фол на Беньяміні Вербичі дістав уже Тарас. Це трапилося якраз на початку додаткового часу.

Валерія Рудакова (в його колекції - 2 союзні Кубки, Кубок сезону й віцечемпіонство) розташую лівіше, хоча його стихія - це так само гра в опорній зоні. В сезоні-80 у Рудакова вийшло відзначитися двома дублями: постраждали від влучних ударів корінного донеччанина «Нефтчі» й «Зеніт». Причому гру проти пітерців голи Рудакова поставили догори дригом. Впродовж якихось 3-х хвилин рахунок стараннями Рудакова із 1:2 перетворився на 3:2, а надалі «Шахтар» узагалі довів справу до погрому.

Михайло Соколовський народився в Слов'янську й, певно, не лише в мене асоціюється з Кубком СРСР, який як капітан «гірників» здіймає над головою. Цю процедуру він повторював двічі, а 1984-го здійняв над головою і Кубок сезону: «Шахтар» тоді в драматичній боротьбі вирішив долю почесного трофею на свою користь в самому епілозі другого матчу. Вирішальний гол після пасу головою Сергія Кравченка забив саме Соколовський: прийнявши м'яч на груди, перебуваючи спиною до воріт, він хутко розвернувся та, вигравши боротьбу в дніпропетровських оборонців, влучно пробив. Прикметно, що відкрив рахунок у тій грі на той час уже гравець «Дніпра», однак водночас і легенда «Шахтаря» Микола Федоренко. Хай там як, а багаторічний капітан «Шахтаря» є рекордсменом клубу за кількістю матчів у союзному чемпіонаті. До речі, є одним із чотирьох лавреатів (інші: Олег Блохін, Володимир Плоскіна та Федір Черенков) призу популярної у 1980-ті київської газети «Прапор комунізму» (згодом її було перейменовано на «Київський вісник») «Вірність клубу» - за найбільшу кількість матчів за свій клуб. В єврокубках зайшов мені в пам'ять дубль Соколовського в домашньому матчі Кубка УЄФА в сезоні-1979/80 проти «Монако». Спершу Соколовський після переведення м'яча з правого флангу невідпорно й влучно пробив лівою з гострого кута. А надалі знов таки з гострого кута, але вже зі штрафного і правою ногою Михайло Григорович закрутив м'яча у лівий верхній кут воріт монегасків.

На правому фланзі півзахисту - Микола Федоренко. Якраз у срібному сезоні-75 уродженець міста Орджонікідзе (нині - Покров), що на Дніпропетровщині, дебютував в основі «Шахтаря». Колись, беручи інтерв'ю в Миколи Івановича, почув від нього такі спогади про той пам'ятний час: «У 1975 році Сальков, який змінив Базилевича, що пішов до Києва, випустив мене за рахунку 0:0 у домашньому матчі основи проти «Пахтакора». На жаль, багато гравців тієї ташкентської команди загинуть через чотири роки в авіакатастрофі. В мене вийшло забити переможний гол на 49-й хвилині. Після цього я почав з'являтися в основному складі дедалі частіше. Тоді до лав «Шахтаря» органічно влилися Варнавський, Рудаков, Соколовський, Резник, Роговський, Латиш». У складі донецького клубу Федоренко двічі став віцечемпіоном СРСР й однораз здійняв над головою союзний кубок. Натомість золоту медаль чемпіона він отримав уже в складі «Дніпра» в 1983-му.

В історії «Шахтаря» корінний донеччанин Андрій Воробей - найрезультативніший серед українців. У його колекції - 3 чемпіонські титули, на межі сторіч його визнавали футболістом року в чемпіонаті України, й він із 21-м голом ставав кращим снайпером у першому сезоні нового віку у вищому українському футбольному дивізіоні. На межі літа й осені 1998 р. Андрій відзначився двома хет-триками: постраждали від влучних ударів «гірника» колективи з річковими назвами «Дніпро» та «Ворскла». В одному з матчів кваліфікації до Ліги чемпіонів у сезоні-2000/01 донецький форвард тричі розписався у воротах естонської «Левадії». Ну, й у тій самій кваліфікації Андрій забив під завісу 2-го тайму в Празі тамтешній «Славії», перевівши в такий спосіб гру в овертайм, де помаранчево-чорні відзначилися ще одним голом і вперше вийшли до групового етапу Ліги чемпіонів. Воробей забив переможний гол у ворота киян у сезоні-2002/03, коли «Шахтар» уперше вийшов на матч із «Динамо» в ранзі чинного чемпіона країни. Сергій Попов ювелірним пасом вивів нападника на ворота киян, і Воробей не схибив.

Віктор Грачов народився на Донеччині, в Дзержинську (нині - Торецьк) і провів у «Шахтарі» фактично всі 1980-ті (за винятком малозрозумілого, але нетривалого вояжу до білокам'яної у «Спартак» у 1982 р.). В його колекції - 2 союзні кубки й Кубок сезону. У Кубку кубків у сезоні-1983/84 він забив більше за всіх інших - 5 голів. А в тому турнірі брали участь такі визнані європейські снайпери, як 2-разовий володар «Золотої бутси» Фернанду Гомеш із «Порту» (автор славнозвісної фрази: «Забити гол - це, як дістати оргазм!»), кращий бомбардир чемпіонату Європи й 2-разовий кращий снайпер чемпіонату ФРН Клаус Аллофс, та й Паоло Россі, зрештою, чинний на той час чемпіон світу. Запам'ятався мені переможний гол Грачова у ворота киян навесні 1987 р. Як направду, матч той був маловидовищним, і я вже був подумав, що на нас очікує сумна нульова нічия, та наприкінці 2-го тайму стрімка контратака «гірників» і вчасні передачі в трикутнику Ященко - Смолянінов - Грачов закінчилися влучним ударом Віктора Олександровича.

Інші варіанти українського нападу «гірників» - Ігор Петров, Олексій Бєлік чи Сергій Ателькін.

***

На питання, де ж Віталій Старухін, маю відповідь: легендарний Бабуся народився в Мінську й через це не має змоги потрапити до лав цієї символічної команди. Втім, як його не згадати в контексті «Шахтаря» 1970-х - початку 1980-х! «Атмосфера в «Шахтарі» моєї молодості була чудовою, -зізнавався мені в інтерв'ю Микола Федоренко. - Старші хлопці - Дегтерьов, Звягінцев, Яремченко, Старухін - були нам добрими наставниками, навчали нас і футболу, й життю. Якщо називати речі своїми іменами, то «гнилля» в тому «Шахтарі» не проходило. Якогось протистояння між місцевими та приїжджими футболістами не було. Навпаки - приїжджі переймалися «шахтарським» духом і повністю віддавалися боротьбі на футбольному полі.

Така ситуація сприяла й футбольному зростанню, і людському вихованню. Стояти, не битися, ногу прибрати в боротьбі, не піти в підкат - ганьба, що не змивається. Чимало наших уболівальників працювали шахтарями. Професія шляхетна, але небезпечна. Й ми, повсякчас буваючи в шахтах, зустрічаючись із трудовими колективами, це розуміли. Для цих людей футбол і «Шахтар» - справжня віддушина. Як же ми могли не помирати на футбольному полі! Шахтарів не обдуриш. Якщо ти б'єшся за команду, то вони тобі вибачать навіть якісь помилки. Якщо філониш, то в місто краще не виходити».

Ох, чимало води втекло звідтоді в Кальміусі! Й суспільно-політичний лад змінився, і країна, яку репрезентує клуб у помаранчево-чорних футболках змінилася, і «Шахтар» переїхав до Києва/Львова. Тепер уродженців Донеччини в складі «гірників» обмаль, натомість сила-силенна бразильців. Можна сперечатися про іміджеву слушність обраного сучасним топменеджментом клубу селекційного вектору, можна дорікати бразильцям, які захищають честь «Шахтаря», що, мовляв, ніколи не спускалися до шахт, можна шпетити окремих гравців за якісь такі наївні плутощі-симуляції на футбольному полі (наче в такі хвилини вони забувають про наявність ВАР, який у будь-якому разі має вивести хитрунів на чисту воду). Та факт залишається фактом: теперішній «Шахтар» здобувся на куди більше титулів-кубків за своїх попередників із пізньорадянського часу. Менше з тим, те «срібло» 1975 р. й досі в пам'яті вболівальників донецького клубу. Тут маю на увазі не тих неоглоріхантерів, які просто підтримують тих, хто виграє, попри віддаленість базування обраної команди від місця свого проживання чи народження, а відданих помаранчево-чорним кольорам дядьків-дідів, які за «Шахтар» ледь не зі сповитку, спостерігали футбол зі славнозвісного терикону поруч зі стадіоном у Донецьку й пам'ятають той шахтарський дух, завдяки якому «гірники» здобули визначення кубкової команди й через який жоден із гравців не дозволяв собі філонити на полі. Й, думаю, нікому б не спало на думку назвати пародією склади «Шахтаря» в 1970-х чи в 1980-х рр., хоча за титулованістю (та зчаста й за індивідуальною майстерністю, чого там) вони відчутно поступаються «Шахтарю» нинішньому.

Олексій РИЖКОВ