Віталій ЛИСИЦЬКИЙ: «Після кар'єри в Динамо підняв голову»

Сайт Sport.ua пропонуємо вашій увазі велике інтерв'ю з колишнім футболістом «Динамо», «Чорноморця», «Дніпра», «Кривбасу», «Говерли», «Металурга» З Віталієм Лисицьким. У цій розмові екс-гравець збірної України розповів про свій цікавий кар'єрний шлях. Зокрема, як йому працювалося з Валерієм Лобановським, Євгеном Кучеревським та багатьма іншими авторитетними вітчизняними наставниками.

Але розпочали ми розмову про те, як і чому Лисицький був звільнений з «Колоса», де до недавнього часу виконував обов'язки спортивного директора клубу.

- Віталій, останні вісім з половиною років ви присвятили себе ковалівському «Колосу». Вас звільнили з клубу?
- Так. Я там не працюю з 7 березня 2025 року.

- Це сталося, коли звільнили головного тренера Олександра Поздєєва?
- Абсолютно вірно.

- Чому припинилася ваша співпраця?
- У мене немає відповіді на це питання.

- Вас поставили перед фактом?
- Після програного матчу «Олександрії» в роздягальню зайшов віце-президент «Колоса» Віталій Шалімов і повідомив, що звільнено весь тренерський штаб, всіх віце-президентів, спортивного та генерального директора. Через два місяці у мене відбулася розмова з Шалімовим, який запропонував повернутися, але ми не дійшли згоди в деяких питаннях.

- «Колос» зараз один з лідерів чемпіонату. У чому запорука успіху команди?
- Перш за все, це повернення Руслана Костишина. Також був правильно підібраний тренерський штаб і правильно підібрані футболісти.

- «Колос» був вашою останньою професійною командою в кар'єрі, а починалося все з «Динамо». Це було, як вчора?
- Ні (посміхається). Це було давно. Хоча, звичайно, «Динамо» в серці залишиться у мене назавжди. Цей клуб мене виростив і зробив з мене футболіста.

- Ви самі з Кіровоградщини, а як опинилися в столиці?
- Все дуже просто. Я тренувався в Світловодську в ДЮСШ. У 1995 році мене брала «Зірка-Нібас», яку очолював Вадим Даренко, на турніри. На одному з таких було і «Динамо». За підсумками змагань мене і запросили до столиці в команду U-13.

- Перегляд пройшли без проблем?
- Їх і не було. Я поїхав з «Динамо» на турнір до Швеції, де став одним з найкращих гравців, потрапивши до символічної збірної. І вже після цього я переїхав до Києва, оселившись у спортивному інтернаті, де жили приїжджі динамівці. Два роки їздив на тренування, а потім ми переїхали на Нивки, де я почав залучатися до «Динамо-3».

- Тоді вашим гаслом було - «бачу мету - не бачу перешкод» чи тягнуло додому?
- Перші два місяці було важко. Бракувало батьків, дому. Але потім почався чемпіонат, було по дві гри на тиждень, тому нудьгувати не було часу. До того ж один з моїх партнерів Андрій Зуєвич на вихідні брав мене до себе додому, це в якійсь мірі замінило мені мою сім'ю.

- Ви з дитинства грав у півзахисті?
- Так. Опорним або центральним півзахисником.

- На кого рівнялися в той час?
- Мені подобалася гра Марселя Десаї та Роя Кіна.

- І в один час вам вдалося з Кіном перетнутися.
- Так. Як не дивно, але вийшло проти нього зіграти. У 2000 році на «Олд Траффорд» у Лізі чемпіонів проти «Манчестер Юнайтед».

- Футболкою з ним не обмінялися?
- Після гри я попросив у нього це зробити. Він сказав, що давай в роздягальні. Але так як я був молодий, не наважився попросити динамівських адміністраторів, щоб вони допомогли мені в цьому питанні.

- З ким першим подружилися, коли потрапили до динамівської школи?
- Я і зараз підтримую хороші стосунки з Євгеном Андрущенком і Дмитром Пінчуком. У нас тоді була дуже дружня команда. Ми і зараз, хто може, намагаємося раз на рік збиратися, щоб поспілкуватися.

- Хто з вашого 1982 року народження пробився у великий футбол?
- Артем Старгородський, Андрій Хомін, Рустам Худжамов, Олександр Шевелюхін, Павло Кутас, Дмитро Пінчук, Володимир Богданов, який в молодості поїхав у дортмундську «Боруссію», але піти далі йому завадила травма спини. А коли нам було вже по 15 років, у нашій команді з'явилися Сергій Мотуз та Ігор Скоба.

- Коли тільки почали займатися футболом, за яку команду вболівали?
- Зрозуміло, що поза конкуренцією було «Динамо», а з європейських клубів - «Мілан» і «Реал».

- Поступово ви дісталися першої команди. Мандражували, коли вперше вийшли на поле за основу «Динамо»?
- Були просто переживання. Але, думаю, це властиво будь-якому молодому футболісту.

- Це був кубковий матч проти херсонського «Кристала»?
- Так. У березні 2000 року. Ми тоді виграли з рахунком 4:0. Я на останні півгодини вийшов замість Андрія Гусина.

- У тому ж році у вас відбувся і дебют у чемпіонаті, у грі проти «Металіста». Валерій Лобановський щось говорив перед матчем?
- Ні. Була установка на гру для всієї команди. А взагалі Валерію Васильовичу багато говорити не потрібно було. Він міг пройти повз, сказати два слова, і ти вже був заряджений (сміється).

- Про Лобановського багато чого сказано і переказано. Що вам дав цей наставник?
- Дав розуміння того, що якщо професійно ставитися до своєї справи, неважливо, скільки тобі років, ти будеш грати в стартовому складі його команди.

- Хто був, так би мовити, вашим наставником серед гравців, хто частіше допомагав у першій команді?
- Олександр Хацкевич.

- Це тому, що ви жили в одному номері?
- Не тільки. Адже ми грали на одній позиції, тому він часто мені підказував.

- Пихав?
- Миколайович практично ні. Більше Юрій Дмитрулін пихав (посміхається). Чимало допомагав Валентин Белькевич. Давав поради Владислав Ващук. У мене дуже теплі спогади про те, що було в першій команді. Це була команда з великої літери. Всі знали, до чого потрібно прагнути, завжди підтримуючи один одного.

- Хто тоді був лідером «Динамо» на полі і в роздягальні?
- Тоді таким футболістом міг стати кожен, яке прізвище не візьми: Олександр Шовковський, Юрій Дмитрулін, Олександр Головко, Владислав Ващук, Олександр Хацкевич, Андрій Гусин, Валентин Белькевич. Вони доповнювали один одного.

- Белькевич, як здавалося, був не надто балакучим.
- Валік говорив, що якщо багато говориш, то пора закінчувати з футболом, це стосувалося інтерв'ю для журналістів (посміхається).

- Хоч ви і відіграли чотири хвилини, найпам'ятнішим у «Динамо» був матч проти «Дніпра» в 2001 році?
- Це коли ми стали чемпіонами?

- Так.
- Не знаю. Можливо, одним з таких. Хоча в пам'яті багато що стирається. Якщо не помиляюся, тоді під завісу поєдинку ми вирвали перемогу завдяки голам Андрія Несмачного та Олександра Мелащенка, з якими, до речі, я тоді найбільше спілкувався в першій команді.

- А зараз з Несмачним спілкуєтесь?
- Останній раз це було десь рік тому.

- Кажуть, він вдався до якоїсь віри. Додзвонитися до нього нереально, з телебачення зник...
- Нічого не можу сказати. Наскільки я знаю, Андрій живе звичайним життям, спілкується з друзями, ходить в ресторани. З наших розмов я зрозумів, що після кар'єри футбол йому став не цікавий.

- Як у 2001 році керівництво «Динамо» віддячило команді?
- Я не пам'ятаю, щоб були бонуси за чемпіонство. Точно можу сказати, що за будь-яку перемогу протягом сезону премія була 1 000 доларів. Але для мене, як тоді для починаючого футболіста, гроші не були на першому місці. Хотілося грати, хотілося емоцій.

- У той час надійшло і перше запрошення до збірної України, за яку ви провели п'ять матчів. Це було несподіванкою?
- Звичайно. Що ще потрібно для щастя, щоб одягнути футболку головної команди країни в 19 років (посміхається). Хоча на той момент збірною керував Лобановський, тому і динамівців там було багато.

- За «синьо-жовтих» ви зіграли п'ять матчів. Який з них був найпам'ятнішим?
- Напевно, перший поєдинок. Це була товариська гра з Грузією у 2001 році (0:0). Валерій Васильович довірив мені місце в основі на 90 хвилин.

- Два поєдинки ви провели і під керівництвом Леоніда Буряка. Чим вам запам'ятався цей фахівець?
- Спокоєм і розсудливістю. Справжній інтелігент.

- Чому, на вашу думку, вам не вдалося стати повноправним гравцем основного складу «Динамо»?
- Я не раз аналізував свою кар'єру і схиляюся до того, що мені не вистачило футбольної школи з шести до 10-ти років, коли закладається фундамент. Це дуже важливо. Так, була ДЮСШ, батько тренував мене індивідуально, але цього було недостатньо. Приїхавши до Києва, там вже робота пішла на повну. Все було підвладне результату. Олександр Олександрович Лисенко і Володимир Іванович Ткаченко, який був нашим класним керівником, так вели процес, що ми не мали права програти матч. Навіть на тренуваннях не можна було програти вправу. Лисенко закладавав нам у голови те, що ми завжди повинні бути переможцями. У нашому віці, якщо за чемпіонат програвалась одна-дві гри, це була трагедія. Також не можу не відзначити і Віктора Йосиповича Кащея, який також доклав руку до мого становлення.

- Ви грали під керівництвом багатьох авторитетних тренерів, але з більшою теплотою, напевно, згадуються ті фахівці, які піднімали вас у дитячому футболі?
- Безумовно. У «Динамо-3» це були Юрій Петрович Єськін і Павло Олександрович Нєвєров. У «Динамо-2» багато чого мені дали Володимир Іванович Онищенко, з яким я також працював і в «молодіжці», Валерій Леонідович Зуєв і Віктор Іванович Кондратов. Звичайно, не можу не відзначити і Анатолія Миколайовича Крощенка. З ним юнацька збірна дійшла тоді до фіналу Євро-2000 (U-18), де ми мінімально поступилися французам (0:1).

- Перейти в оренду до «Чорноморця» було вашою ініціативою?
- Так. На мене вийшов Леонід Гайдаржи, який сказав, що мене в команді хоче бачити Семен Альтман. Розуміючи, що в «Динамо» дуже серйозна конкуренція, до того ж на той час почали більше довіряти іноземцям, я вирішив поїхати до Одеси, не хотів гріти лавку або задовольнятися виходами на заміну. Але знову ж таки, аналізуючи, бувають і проскакують думки про те, що можна було чекати свого шансу, доводити свою спроможність. Але в 20 років емоції брали своє.

- В Одесі під керівництвом Семена Альтмана ви грали постійно. Позначилася динамівська школа?
- Мій період у «Динамо» - це постійні збори, матчі за першу, другу, третю команду, за молодіжну збірну. Бувало, що грав за «Динамо-3», потім «Динамо-2» і потрапляв до заявки першої команди. Через брак часу я мало цікавився тим, що було в інших клубах. Переїхавши до «Чорноморця», я по-іншому почав дивитися на футбол. Я, можна сказати, підняв голову. З багатьма гравцями я познайомився вже після відходу з «Динамо». Більш того, мене в «Чорноморець» покликав Альтман - глиба тренерського цеху. Я радий, що частину своєї кар'єри провів в Одесі.

- Підходи до роботи Альтмана і Лобановського були в чомусь схожі?
- Схожі в тому, що якщо ти повністю віддаєшся на тренуваннях, виконуєш установки, у тебе не буде проблем, щоб грати в основі.

- З весни 2004-го ви на три роки переїхали в Дніпропетровськ. Цей період кар'єри можете занести собі в актив?
- Безумовно. Там мені пощастило попрацювати з Євгеном Кучеревським, Вадимом Тищенком, Валерієм Городовим. Там була сильна команда. І конкуренція за місце в складі була шаленою - Олег Шелаєв, Руслан Ротань, Сергій Назаренко. А через деякий час я грав у центрі оборони в парі з Андрієм Русолом, Євгеном Чеберячком. Я не шкодую про жоден крок, який робив в минулому.

- Кучеревський міг розрядити обстановку?
- Легко (посміхається). Все, що про нього говорять хороше, правда. Ця людина парою слів могла так завести команду, що вона була готова померти на футбольному полі.

- Пригадаєте якусь історію?
- Така, яка швидко спадає на думку, це коли вже на новій базі «Дніпра» була установка на гру. Мефодійович почав щось розповідати і тут у нього задзвонив телефон з рингтоном із серіалу «Бригада». Він навіть не подивився, хто дзвонить, відразу видав: «О, на стрілку викликають». Вся команда випала.

- У свій час у «Дніпрі» ви грали під керівництвом Олега Протасова.
- Так. На мій погляд, Олег Валерійович хотів прищепити команді європейський підхід до справи. Але, як показав час, українські футболісти виявилися до цього не зовсім готовими. Потрібно було бути суворішим, а у наставника, з огляду на його м'який характер, це не виходило.

- Відрядження з «Дніпра» в «Кривбас» і назад напружували?
- Ні в якому разі. При першому переході в Кривий Ріг команду тренували Олег Таран і Сергій Башкіров, потім я попрацював з Юрієм Максимовим. Знову-таки, я радий, що на своєму футбольному шляху зустрів цих людей. Мені було неважливо, їду я в оренду чи на контракт, головне було - бажання тренера бачити мене в команді.

- Проте, з яким із цих наставників вам було комфортніше?
- Я так вихований, що будь-який тренер - це авторитет, як і партнер по команді, який старший і досвідченіший за мене. А комфортніше - це сидіти на дивані і бавитися плюшками за чашкою чаю. Якщо ти виходиш на футбольне поле, щоб перемагати, то тут комфорту практично немає. У мене ніколи не було конфліктів з наставниками, я завжди поважав їхню думку і намагався виконувати те, що вони просять робити на футбольному полі. Може, трохи краще було з Максимовим тільки тому, що він любив жарти, а Таран був більш серйозним.

- У «Кривбасі» зібралася пристойна банда: Васіл Гігіадзе, Руслан Костишин, Доріан Бюлюкбаші, Василь Сачко. Але чому команді не вдавалося досягати високих результатів?
- На мій погляд, у хороших результатах не було зацікавленості з боку керівництва клубу. Чому? Не знаю. Хоча і тренери, і футболісти в «Кривбасі» були кваліфіковані.

- Всім відомо, що «Кривбас» був дочірньою командою «Дніпра». Ігор Коломойський не впливав на політику криворізького клубу?
- Ніколи.

- У «Кривбасі» ж було завдання намагатися відбирати очки у «Динамо» і «Шахтаря», тим самим допомагаючи «Дніпру»?
- На ці ігри у нас були лише підвищені преміальні. Але я не виключаю, що перемога «Кривбасу» над «Дніпром» у сезоні 2012/2013, коли «Дніпро» претендував на потрапляння до Ліги чемпіонів, стала відправною точкою того, що криворізький клуб незабаром припинив своє існування.

- Ви сказали про підвищені преміальні на «Динамо» і «Шахтар». Якими вони були?
- Вони, можливо, були однаковими у «Дніпра», «Арсенала» і «Кривбаса». За перемогу щось близько 50 000 доларів на людину. Це була найбільша моя премія в кар'єрі. А так були стандартні бонуси, по 5 000 у.о. за перемогу. Але це було в кращі часи (посміхається).

- Крах «Кривбасу», про який ви сказали, настав швидко?
- Напевно, це ми зрозуміли на зимових зборах у 2013 році. Тоді до Туреччини ми заїхали на місяць, не повертаючись, як зазвичай, в Україну на кілька днів для відпочинку. Хто хотів, міг за свій рахунок злітати туди і назад. Це був перший дзвінок.

У весняній частині чемпіонату нам перестали платити зарплату, але при цьому хотів би віддати належне Олегу Тарану, тренерському штабу і футболістам, які грали там останні півроку. Наставник своїми словами допомагав нам грати безкоштовно і ми, як не дивно, цього хотіли, щоб привернути увагу. «Кривбас» тоді виграв у того ж «Дніпра», зіграв внічию з «Динамо», «Металістом». За всю весну ми програли лише один раз. Технічну поразку від «Волині» в останньому турі я не рахую, оскільки на той поєдинок ми не поїхали, бо вже знали, що «Кривбаса» не буде.

- Футболістам надали статус вільних агентів?
- Так. І останні півроку залишилися без виплат для команди.

- У «Говерлу» ви як потім перейшли?
- Покликав В'ячеслав Грозний. Сказав, щоб приїжджав до Ужгорода, пограємо у футбол (посміхається). Мені було цікаво попрацювати з цим фахівцем, оскільки про нього чув тільки хороші відгуки. І, до речі, було цікаво, є що почерпнути.

У «Говерлі» тоді за мірками українського чемпіонату зібралася дуже сильна команда (Володимир Єзерський, Олег Герасимюк, Віталій Буяльський, Максим Шацких). І легіонери були на рівні (Сотіріос Балафас, Маріус Нікулае, Разван Кочиш). І якби були правильні дії керівництва клубу, то «Говерла» могла б заявити про себе серйозно.

- В'ячеслав Грозний умів мотивувати команду?
- Вікторович умів працювати з командою. Він враховував усі деталі, і їх потрібно було перенести з тренувань на поєдинки чемпіонату. Він знав, як донести до футболістів свої думки. І це була його родзинка.

- Цей тренер багато говорить?
- Дуже (посміхається).

- А у якого тренера були найцікавіші настанови на гру?
- Не скажу про настанови, але було цікаво у Віталія Кварцяного, коли він у 2012 році місяць очолював «Кривбас». Майже щодня о 10 годині вечора він збирав команду і розповідав про своє життя. Навіть за місяць спільної роботи я побачив, як Віталій Володимирович любить свою справу. У нього були цікаві збори, насичені, хоч і дуже складні. Він добре підготував команду, але пішов з невідомих мені причин. Ця робота допомогла і Олегу Тарану, з яким, як я вже сказав, ми досягли непоганих результатів в останньому перед розпадом «Кривбасу» чемпіонаті.

- У «Говерлі» вам теж залишилися винні?
- Так (посміхається). І там за півроку я не дорахувався зарплати.

- Скільки за всю вашу кар'єру вам не доплатили?
- Якби я отримав всю суму, то можна було б відпочивати (сміється).

- Більше, наприклад, 100 тисяч доларів?
- Набагато.

- Остання ваша зупинка в Прем'єр-лізі була в запорізькому «Металурзі». І знову все закінчилося плачевно через фінансові труднощі?
- Знову ж таки, на мій погляд, була неправильна робота президента і менеджменту клубу. Але наскільки я знаю, гроші у керівництва були, але вони не доходили до команди. Губилися по дорозі.

- Ви були капітаном команди, але в один момент перестали потрапляти в заявку.
- Мій відхід вийшов неоднозначним. У клубі завелися люди, які працювали не чесно. У 2015 році в Запоріжжі була молода команда. З досвідчених футболістів залишилися Максим Старцев, Руслан Платон, Павло Пашаєв і я. Так, ми часто програвали, але потім почали підозрювати, що в клубі відбуваються якісь незрозумілі речі. Це вилилося в те, що після поєдинку з «Чорноморцем», в якому ми програли - 2:5, один з молодих футболістів «Металурга» сказав у роздягальні, що він не збирається виходити зі мною на поле, оскільки є підозра на здачу гри. Але цей же хлопець через деякий час дзвонив мені і просив вибачення, мотивуючи це тим, що його підбили і обманом попросили зробити ту заяву.

Мене підтримали досвідчені гравці, відмовившись далі виступати за «Металург». Після чого команда провела ще п'ять матчів, в яких програла із загальним рахунком 2:22. Ті люди з клубу, таким чином, домоглися свого. Їм не заважали крутити свої махінації.

- Що це були за махінації?
- Ставки на тоталізаторі. Вони працювали на тоталах. Коли мене звинуватили у здачі, за перші 17 хвилин ми пропустили три голи. За цей час я м'яча торкнувся один раз, все наді мною літало.

- І тут вам залишилися винні?
- Так, але завдяки допомозі свого юриста через суд мені вдалося вибити 60% від усієї заборгованості.

- Бутси на цвях ви повісили у 34 роки, в середині 2017-го, виступаючи за «Колос». Не захотіли продовжувати?
- Скажу, що в команді я з'явився тільки завдяки Руслану Костишину. І працювати в «Колосі» після кар'єри залишився з подачі Володимировича. А що стосується вашого питання, то, напевно, я зрозумів, що є футболісти, яким це більше потрібно. Мені не вистачало мотивації далі продовжувати виступати.

- Ви зараз у творчій відпустці. Які найближчі плани?
- За сім років менеджерської роботи в «Колосі» накопичилися побутові питання, які я вже вирішив, тому, сподіваюся, незабаром продовжу діяльність на благо українського футболу.

- Тренувати не хочеться?
- Я не бачу себе наставником. Хочу присвячувати себе іншій роботі у футбольній сфері. Пропозиції є, але поки це не зовсім те, чого я хочу. Подивимося, як далі все складеться.