Схилимо голови. Фанат Таврії, азовець загинув унаслідок теракту в Оленівці

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять людей, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні Sport.ua згадує фаната сімферопольської «Таврії» Владислава Білого, який захищав Україну в лавах «Азову» ще до повномасштабної війни, а загинув рівно три роки тому, в ніч з 28 на 29 липня, знаходячись у полоні в колонії в Оленівці на Донеччині. Воїнові було 29 років.

Життєвий шлях

Владислав Білий народився 5 серпня 1993 року в Сімферополі. Змалечку хлопець ходив на підготовчі дошкільні курси у сімферопольській гімназії №1, куди зрештою і пішов до історико-правового класу. Особливо легко та із задоволенням давалося юнакові вивчення всесвітньої історії. Після того Влад продовжив навчання на історичному факультеті Таврійського національного університету імені Вернадського.

Слід у навколофутболі

Навчаючись на першому курсі університету, з 2010-го Білий почав відвідувати на 5-му секторі домашні матчі «Таврії». Можливо, це було логічним продовженням любові Влада до подорожей Україною, адже ще у шкільні роки вчителі історії майже щовихідних та на канікулах організовували походи та подорожі до інших міст. Завдяки цьому він у 13-річному віці вперше побував у Львові, де йому дуже сподобалося і куди повернеться вже після окупації рідного міста.

Окрім участі у фанатському русі, Влад захоплювався графіті-культурою. Звідти ж походить його позивний Хоуп. Будучи талановитим та маючи хист до створення графіті, разом з однокурсником Білий входив до складу однієї з провідних команд міста, мав характерний та впізнаваний тег (підпис), який складався з трикутників, розвернутих під певним кутом, що відповідало буквам в його нікнеймі та носив татуювання з цим символом. За спогадами мами, одна з останніх робіт сина в Сімферополі, залишена саме для неї, була настільки вдалою, що комунальники не з першого разу зважилися її замалювати. Хоча на той час, навколо малюнку вже з'явилося багато написів «Слава Україні» та інших патріотичних гасел.

Після початку подій Революції Гідності в Криму розпочалося протистояння з проросійськими силами. 8 березня 2014 року патріотично налаштовані фанати «Таврії», разом з кількома тисячами кримських татар і небайдужих місцевих жителів, зібралися на мітинг аби не допустити проведення референдуму на півострові. Начебто мирний мітинг не виявився таким і закінчився побитими автобусами та травмами для феодосійських «казаков». Саме в той день багато кримських фанатів проявили свою позицію та чітко вказали, яку країну вважають Батьківщиною.

Проте вже наступного дня, чимало учасників тієї акції вимушено залишили півострів та виїхали в міста материкової України. Перед цим озброєні росіяни захопили й заблокували Верховну раду Криму та Раду міністрів Криму. Почалися репресії серед противників «руской вєсни». Владислав із друзями покинули свої домівки, після чого хлопець поїхав до Львова. Знову опинившись в місті, від якого перехоплювало подих ще в дитинстві, Хоуп продовжував малювати, а також захопився велотуризмом.

Бойовий досвід

В 2015 році разом із другом з фанатського руху львівських «Карпат» Білий став на захист країни, долучившись до лав «Азову». Попри слова рідних про те, що Владислав має спершу захищати маму, а вже тільки потім державу, відповідав: «Якщо б так думала кожна мама - де була б наша Україна? І чи була б»

Хоуп брав участь у боях на Донеччині ще до початку повномасштабної війни. Він жив у Маріуполі, місті, яке стало його новим домом. Там же у вересні 2017-го вони одружилися з коханою Ольгою, з якою були знайомі з часів життя у Львові. Також хлопець планував отримати другу вищу освіту, вступивши у 2020 році до Національного університету «Острозька академія» на факультет журналістики.

Початок повномасштабної війни Хоуп зустрів у Маріуполі, оборону якого тримали разом з побратимами протягом кількох місяців. Владислав брав участь у жорстоких боях на «Азовсталі», за що був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Загибель

Після виходу оборонців міста з оточеного комбінату Владислав Білий потрапив до колонії №120 в Оленівці на Донеччині, де й загинув у ніч з 28 на 29 липня 2022 року внаслідок підступного теракту, вчиненого російськими покидьками. Близько двох сотень бійців «Азову» запроторили до окремого бараку, який підірвали зсередини. Понад 50 полонених українських захисників тієї ночі загинули.

Прах Владислава похований у колумбарній стіні Лук'янівського цвинтаря в Києві, де чекатиме на виконання його останньої волі - бути розвіяним над Чорним морем у звільненому Криму.

Дружина Героя Ольга ще до похорону пішла в Патронатну службу «Азову». Каже, для неї - це своєрідні ліки та звʼязок з її коханим. Пережити біль втрати Ользі допоміг психолог та мама коханого. Ще у мирні часи він їй заповідав: «Ти - дружина військового. Може статись різне. Обіцяй попіклуватись про мою маму, бути з нею поруч». І вона виконала його побажання. Ольга переїхала до Києва, саме тут вони разом з мамою Влада живуть та підтримують одна одну.

«Я б ніколи не могла подумати, що на його прощанні я буду у військовій формі та чекати звільнення Криму, щоби виконати останнє прохання чоловіка», - резюмує дружина воїна.