Схилимо голови. 3 роки тому полягли два фанати донецького Металурга

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять людей, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні Sport.ua згадує 24-річного Віктора Пономаренка і 23-річного Назара Савицького, двох фанатів донецького «Металурга», які загинули, боронячи Україну, пліч-о-пліч, під час виконання бойового завдання в Сіверську Бахмутського району на Донеччині, рівно три роки тому, 13 липня 2022 року. Хлопці служили в лавах 81-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ України, але ще до повномасштабного вторгнення і вже після нього в основному воювали порізно. До миті, яка для обох виявилася останньою.

Вихор

Віктор Пономаренко народився 1 червня 1998 року в Селідові на Донеччині. Хлопець навчався у школі №6 рідного міста, місцевій гімназії та школі №2, яку й закінчив. З дитинства Віктор захоплювався боксом, мав певні успіхи та нагороди у спорті. Саме спортивне оточення - футболісти, боксери, реґбісти - були для хлопця другою сім'єю. З ними він проводив більшу частину свого життя. З цими ж людьми він був до останньої хвилини.

Так вийшло, що в Донецьку більшість друзів Віктора вболівали за «Металург», тому перші виїзди хлопця були саме за цей клуб.

З початком війни у 2014-му лише невелика частина Донецька чинила опір проросійським настроям. Левовою часткою цього опору став фанатський рух. Тут зусилля прихильників «Металурга» і «Шахтаря» об'єдналися. Пономаренку, який у фанатському середовищі мав прізвисько Вихор, тоді було лише 16 років, він ще незміг піти боронити державу в лавах Збройних сил України.

Зробив це хлопець в 2016-му, одразу після того, як йому виповнилося 18 років. Маючи велике бажання звільнити рідну землю від окупантів, Віктор пішов до війська добровольцем. Його направили під Лисичанськ на Луганщині, де хлопець служив у складі бригади аеророзвідки. В колі професійних військових молодий воїн навчався швидко. Одного разу він уночі пішов на позицію палити цигарку і ледь не був вражений снайпером. Саме з того моменту Віктор зрозумів, що військова служба - титанічна праця, яка виконується цілодобово.

В 2019-му Вихор підписав контракт із ЗСУ. Одним із перших у своєму русі Віктор відчув на собі, що таке бути десантником. Після нього більшість селідівських фанатів вступили саме до складу 81-ї бригади десантно-штурмових військ. Риття окопів, безліч стрибків з парашутами, виснажливі тренування, виїзди на бойові завдання на Схід загартовували його та побратимів.

Початок повномасштабної війни Вихор зустрів дорогою з навчального центру снайперської підготовки. Його обрали як одного з найкращих кандидатів зі своєї бригади. Пономаренко встиг навчитись на марксмена, отримав сертифікат, але початок великої війни змінив плани.

Майже одразу після початку вторгнення Віктор був направлений разом з побратимами в район Гуляйполя на Запоріжжі, де бойове формування Вихора тримало оборону до початку липня 2022-го.

На початку липня Віктора з побратимами перевели на Батьківщину, на позиції поблизу міста Сіверськ Бахмутського району на Донеччині. Особливо вразили хлопців темп бойових дій та кількість артилерії. Одного разу разом зі своїм взводом Вихор не міг вийти через масовані обстріли з укриття понад вісім годин.

Постійні штурми та контратаки дуже виснажували особовий склад, та попри все Віктор завжди йшов у бій. За словами побратимів, без мужнього бійця не обходився жоден вихід на завдання. Вихор брав участь у боях за Малинівку, Гуляйполе, Затишне, Червоне, Сіверськ, обороняв аеродром під Полтавою, був командиром відділення десантно-штурмового взводу. 11 квітня 2022 року Віктор Пономаренко був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Також він отримав медаль «Доброволець» за період бойових дій у 2016-2017 роках.

Зарік

Назар Савицький народився 8 вересня 1998 року в містечку Мирноград на Донеччині в родині робітників. У 2005 році хлопець пішов до першого класу місцевої загальноосвітньої школи. Того ж року батьки розлучилися і хлопець переїхав разом із мамою та меленькою сестрою до міста Селідове, де продовжив навчання та в 2016 році закінчив школу №6.

З юності Зарік, як його називали друзі, захоплювався спортом, зокрема єдиноборствами. З початкових класів школи і до 2014 року хлопець займався косікі-карате, мав зелений пояс, а в 2013-му став чемпіоном України. Окрім спорту, Назар мав ще низку хобі, серед яких паркур, графіті, нумізматика та фотографування на старі плівкові фотоапарати.

Донецький «Металург» Зарік почав підтримувати ще зі шкільних років і застав матчі команди у вищій лізі українського футболу. Як відомо, через рік після російського вторгнення на схід України клуб припинив існування.

Від моменту окупації росіянами частини Донеччини та Луганщини Назар рішуче засуджував загарбників. Рідні згадують, що часом їм було дуже складно стримувати хлопця, який хотів покинути все та приєднатися до добровольчих формувань для захисту Батьківщини. І ось у 2020-му, здобувши диплом бакалавра за освітньою програмою «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності» у Запорізькому національному університеті, Савицький підписав контракт з 81-ю окремою аеромобільною бригадою десантно-штурмових військ України. Там Зарік перебував на посаді гранатометника.

В 2020-2021 роках Савицький брав участь у бойових діях на Донеччині. Воїн мав подяки від командування за старанність, розумну ініціативу та сумлінне виконання службових обов'язків. В 2021-му, в званні старшого солдата Савицький нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу». Хлопець багато читав. Близькі згадують, що улюбленими книгами Назара були трактат Сунь-цзи «Мистецтво війни», а також українська мілітарна поезія «Стилет і стилос».

Початок повномасштабного вторгнення Назар зустрів у Житомирі, де проходив курс лідерства, але через початок великої війни звання так і не отримав. Після того ще десять діб перебував у навчальному центрі, в статусі інструктора з бойовим досвідом навчав мобілізованих захисників. Деякий час Зарік боронив рідну землю на Запорізькому напрямку, а з червня 2022-го разом з побратимами був передислокований в район Лисичанська на Луганщині.

Загибель

Загинули хлопці одного дня, 13 липня 2022-го, і в локаціях, які знаходилися поряд, але за різних обставин. Віктор Пономаренко висунувся зі своєї позиції, отримавши від побратимів прохання про допомогу. Українські воїни відбивали ворожий штурм поблизу Сіверська і однієї миті москальський танк влучив неподалік від Вихора. Уламкове поранення стало фатальним. Прощання з воїном відбулося у Корсунь-Шевченківському на Черкащині, де нині проживає його родина.

Назар Савицький загинув того ж дня, отримавши смертельні поранення, прикриваючи відхід українських воїнів, внаслідок обстрілу з РСЗВ. Похований воїн на Степовому цвинтарі Селідового. Чотири дні тому, 9 липня 2025-го Президент України посмертно нагородив Назара орденом «За мужність» ІІІ ступеня.