Трава, гімн та любов до роботи: 3 історії, за якими треба зняти фільм

Думаю, ніхто не стане сперечатися з тим фактом, що футбол - кінематографічний вид спорту. Можливо, найбільш кінематографічний з усіх: кожен його сезон сповнений сотнями найрізноманітніших історій, які заслуговують бути розказаними, та десятками таких, які просто необхідно перенести на папір, принести до офісу великої студії - і наполягати, щоб та зняла за ними фільми, які у майбутньому, цілком можливо, стануть класикою рівня «Людини, яка змінила все». І сезон 24/25 не став виключенням: він також підкинув декілька сюжетів, які, на мою суб'єктивну думку, гідні зображення на великому екрані. 3 таких історії буде згадано та подано у вигляді сюжетів фільмів у цьому матеріалі. Примітка: перед початком кожної стрічки будемо пускати підпис «історія, натхненна реальними подіями» замість «засновано на реальних подіях», бо ми беремо базову історію - і дещо «розкручуємо», щоб розставити акценти. Впевнений, зрозумієте по ходу справи.

Трава

Жанр: драма про великий вплив «маленької» людини

Ви повинні пам'ятати протистояння Ліги чемпіонів між «Реалом» та «Атлетіко», яке завершилося нічиєю як після 180-и хвилин гри, так і після 210-и. Тоді справа дійшла до пенальті, і тут трагедія - удар Альвареса. Аргентинський форвард «матрасників» пробив непогано і влучно, взяття воріт зарахували - але потім судді на вушко колеги підказали, що, можливо, було 2 дотики м'яча від час виконання. Рефері взяли час на перегляд повторів і повідомили головному, що порушення дійсно мало місце, а той скасував гол. Трибуни нічого не розуміли, та що там: навіть гравці й тренер «Атлетіко» не мали поняття, що саме сталося. Але серія продовжувалась. У підсумку команда поступилася з різницею в 1 удар, тобто та помилка Альвареса стала вирішальною. І все - виліт. А все чому? Бо газон на арені місцевих був залитий перед грою, через що в Альвареса і поїхала нога. Авжеж, залитий навмисно: «Атлетіко» збирався більше битися, аніж грати у футбол. Це рішення вартувало команді того пенальті - а отже, і участі у 1/4.

Наш фільм починається десь у барі Мадриду. Події відбуваються за тиждень до описаного вище матчу. Наш герой, головний агроном «Метрополітано», домашньої арени «Атлетіко», випиває разом з одним зі своїх друзів під час перегляду першої дуелі мадридських команд. Аж от його товариш після якогось крупного кадру відзначає, який же крутий газон на «Бернабеу». Тоді наш герой, нехай його звуть Карлос, каже, що на матчі-відповіді арена його команди виглядатиме не гірше. Він готовий навіть побитися об заклад, що буде саме так, бо впевнений у якості своєї роботи. Наступного дня він починає трудитися: стриже, поливає, вирівнює, «ремонтує» окремі клаптики поля. Звісно, разом зі своєю командою, але цього разу він як ніколи сильно залучений до процесу. За добу «Атлетіко» повертається до тренувань, а він має можливість підгледіти та підслухати, як колектив готується до гри. Він чує, як тренер «накачує» гравців, і розуміє: «Я повинен зробити все можливе».

День гри. Карлос виконав шалений об'єм роботи і задоволений собою. Аж тут, ближче до гри, до нього підходить особисто Сімеоне та каже: «Карлосе, любий, полий все водичкою перед матчем так сильно, як ніколи не лив. Я хочу, щоб м'яч взагалі не ходив, а суперники не трималися на ногах». Наш герой хоче, але не наважується сперечатися з менеджером, тому виконує його забаганку і просто вірить, що все буде добре. Коли «Атлетіко» забиває швидкий м'яч, то він на трибунах радіє не менш сильно, аніж гравці на полі. Кожен гарний відскок, кожне падіння суперника запалює на обличчі Карлоса усмішку. І так аж до 120-ї хвилини. А потім - подвійний дотик Альвареса та поразка. Люди поряд, які не знають Карлоса, починають звинувачувати в усьому грінкіпера. А сам він ніяковіє. Він гарно виконав свою роботу і може пишатися собою, але саме його робота стала причиною того невдалого пенальті. Головний герой збитий з пантелику. Він гучно лається на себе: розуміє, що повинен був хоча б спробувати переконати тренера.

Зміна сцени. Друг Карлоса сидить у тому ж барі на тому ж місці та п'є пиво. Коли лунає фінальний свисток, він ставить порожню пляшку перед собою, усміхається та каже собі під носа: «Так, Карлосе, ти не збрехав. Цей газон справді був надзвичайним…» Знову зміна сцени: Карлос на все тому ж місці на трибунах дивиться кудись вперед порожнім поглядом, на його очах проступають сльози. Камера дивиться на нього десь збоку та йде на нього. Коли максимально наближається - чорний екран, фільм завершено. Глядач залишає зал з думками про те, як непомітна більшості людина визначила долю багатьох-багатьох публічних осіб. Не голи футболістів виявились вирішальними, не геніальні ходи наставників - а її рішення дослухатися до тренера та залити поле. Отже, «маленька» людина не така вже й маленька, так? На роль Карлоса беремо когось типу Тобі Джонса («Голодні ігри», голос Доббі, «Капітан Америка») - актора, який вміє зробити вкрай харизматичними та яскравими навіть персонажів другого плану. Щось таке нам і треба - втілити у реальність образ простого робітника, який стає (анти)героєм.

I am Unai

Жанр: комедія про шалені збіги обставин

Також з нещодавнього і також Ліга чемпіонів. Перед матчем-відповіддю з «ПСЖ» «Астон Вілла» налаштовується на бій, виходить на поле та готується слухати гімн ЛЧ… аж раптом вмикається гімн ЛЄ - випадково чи навмисно. Всі у легкому шоці, але матч розпочинається, тож даний курйоз залишається позаду. Ну, залишався - аж до початку другого тайму. Тоді «Вілла» увімкнулася, забила двічі та ледве-ледве не врятувалася - програла 4:5 за сумарним рахунком поєдинків, але стала першою, хто забив у ворота «ПСЖ» тричі за матч у сезоні, і мала всі шанси на те, щоб відзначитися ще хоча б одного разу. Щастя було дуже близько. Після матчу багато хто жартував, що все це через той гімн, який почули футболісти та тренер - і нібито подумали, що то ЛЄ, у який Емері - король, бо вигравав вже декілька разів та з різними командами. Тобто (майже) диво прив'язали до цієї композиції, яка пролунала напочатку.

Наша стрічка починається у ранок гри. Емері прокидається та вимикає будильник, але його телевізор досі включений (вчора він заснув під трансляцію якогось матчу), на ньому - повтор переможної гри його «Севільї» у фіналі ЛЄ. Емері дещо збентежений: чому з архівів вирішили дістати саме цей поєдинок? Втім, він швидко оговтується. Унаї починає ворушитися та поспішати, аж тут згадує, що повинен подзвонити клубному лікарю щодо якогось питання. Не знаходить його номер одразу та починає шукати у записній книжці, а там - старий квиток на один з поєдинків ЛЄ у якості закладки. Емері ненадовго завмирає, але все ж набирає номер. По телефону він отримує всю потрібну інформацію від ще заспаного лікаря, а той перед прощанням бажає Унаї перемоги у сьогоднішньому матчі ЛЄ. Очі іспанця розширюються. Він вперше за ранок питає в себе: «А чи точно сьогодні моя команда грає у Лізі чемпіонів?» Цього разу йому потрібно вже хвилин 15-20, щоб від кинути цю думку.

Він вже майже на базі клубу, аж раптом з вікна машини бачить кафе з великим банером «Дивись ЛЄ у нас!». Тренер вирішує вийти тут та пройтись пішки. Коли оминає двір, бачить хлопців, які грають у футбол - і м'яч вилітає до нього. Емері чує крики дітей, які просять подати круглий. Він посміхається, набиває його та бере до рук - аж тут бачить, що це офіційний м'яч Ліги Європи. Його серце завмирає, ноги підкошуються. Наш герой втримується на ногах, віддає снаряд та йде далі. Ось він вже на базі і зустрічає якусь співробітницю, яка завжди мала довге пофарбоване у синій колір волосся - але тепер воно жовтувато-помаранчеве, тобто в офіційних відтінках Ліги Європи. Емері з острахом блукає по базі, аж тут на його телефон приходить повідомлення від товариша. Текст повідомлення: «Дивись, тут про тебе таку дурню написали у статті. І це один з найбільших сайтів країни! *посилання*» Емері переходить за посиланням та бачить слова «Ліга Європи» у заголовку - закриває текст, вимикає телефон, панічно дихає. Глядач бачитиме повний заголовок статті - «Ліга Європи - для Емері, Ліга чемпіонів - для великих тренерів». Тож той, хто дивиться, точно знатиме: сьогодні ЛЧ.

До початку гри Емері ще декілька разів наштовхнеться на щось пов'язане з Лігою Європи. Він вже буде на межі. От-от, і він повірить, що грає не у ЛЧ. Коли команди виходять на поле, він нервує та не знаходить собі місця на бровці, його єдина надія зберегти здоровий глузд - почути той самий гімн Ліги чемпіонів. Футболісти вже стоять у лінію і чекають на старт відомої музичної композиції. Емері видихає, бо вже як годину з ним не траплялось нічого пов'язаного з Лігою Європи. Аж тут вмикається він - гімн цього турніру. Унаї вже не тримається на ногах та сідає на одне з вільних місць на лаві запасних. Майже увесь тайм помічники та футболісти намагаються до нього докричатись, бо команда поступається, але марно. Ближче до перерви Унаї приймає «реальність» та біжить до роздягальні з криками «ЦЕ МІЙ ТУРНІР!». Там він під час 15-хвилинної паузи надихає гравців на диво та постійно каже про ЛЄ - але футболісти його не виправляють, бо думають що той просто обмовляється через хвилювання.

У другому таймі стається те, що стається. Емері бігає по бровці та своїми рішеннями ламає гру суперника. Футболісти забивають гол, другий, йдуть за третім… Матч завершується та порятунок після поразки у першому матчі не відбувся - але Емері всі вважають героєм. Коли журналіст після гри спитає в нього, завдяки чому тренер перевернув гру, той з посмішкою відповість: «Бо це мій турнір!». У цей же момент картинка завмирає на крупному плані наставника. Кінець. Мораль хай глядач шукає сам. Допоможе йому у цьому (або ні) уся команда серіалу «Тед Лассо» (як мінімум сценарист та головний актор), бо перший точно впорається із завданням створити гарний смол ток, а особисто Джейсон Судейкіс - із завданням показати професіонала своєї справи, якого вибивають з колії зовнішні чинники. Глядач буде з посмішкою спостерігати за харизматичним Емері, який протягом 90-120 хвилин стрічки постійно сумнівається у своїй адекватності та своєму стані психічного здоров'я. Можна буде посміятися, порадіти, трошки посумувати наприкінці. І залишитись з відчуттям легкості на душі після перегляду, бо якщо з ним залишився Унаї - зможе і глядач.

Зроблю, як скажете

Жанр: трилер про те, як обставини вбивають цінності людини

Карло Анчелотті багато років був топ-тренером. І залишається ним, але цього сезону його навички непотрібні. Що йому робити, якщо травми вибивають землю з-під ніг? Можливо, вдаватися до якихось неочікуваних тактичних рішень, але проти цього точно буде президент клубу. Перес купив Карло (хоча більше собі) нову «іграшку» перед стартом сезону - Мбаппе. Важкий характер президента відомий геть усім, тож Анчелотті розуміє: якщо він не буде використовувати футболіста, який шкодить команді своєю пасивністю у грі без м'яча та дублюванням ролі на полі Вінісіуса, то буде звільнений зі скандалом. Віковому тренеру це не потрібно: саме тому в усіх великих матчах сезону Карло, коли щось йде не за планом, змінює більш корисного та продуктивного у грі без м'яча Родріго - а не зірок Мбаппе та Вінісіуса. Втім, не допомагає: команда й надалі не виграє достатньо регулярно. Останніми днями всі новини - про те, що Анчелотті буде звільнено у міжсезоння.

Наша стрічка починається без розігріву - одразу з дебютного матча Мбаппе за «Реал». Команда виграє Суперкубок УЄФА, французький форвард забиває гол, Анчелотті святкує разом з виконавцями, а у коментарі після гри каже, що щасливий через прихід до клубу такого крутого гравця, як Мбаппе. Коли нарешті опиняється у своєму номері в готелі, телефонує дружині. Та вітає Карло та заявляє: «Ось бачиш, Мбаппе може бути корисним для команди! А ти стільки днів хвилювався…» Тут глядач вперше чує, що Мбаппе не є потрібним Анчелотті. У цій стрічці ми зосередимось саме на проблемі Кілліана та його впливі - відпустимо травми та відхід Крооса, які важливі у реальності, але фільм можуть перегрузити. Отже, Карло приймає вітання дружини та лягає спати зі словами вголос: «Може, вона і права». Це буде вперше і востаннє, коли досвідчений італієць подумає, що Мбаппе - це плюс для команди. Далі - тільки негативні думки про французького форварда. І Карло жодного разу не звинуватить нападника у невдачах клубу ані публічно, ані особисто. Бо він професіонал. А ще боїться залишитися без роботи.

Команда починає втрачати бали, бо Віні та Мбаппе крадуть один в одного зони. Після деяких матчів нам покажуть пресконференції тренера, де журналісти будуть звертатися до нього максимально поважно та згадувати у деяких питаннях його досягнення, щоб глядач розумів: перед нам один з найкращих у своїй сфері. Після пари-трійки невдалих поєдинків та ранніх замін Мбаппе Анчелотті зателефонує президент з ультиматумом: Кілліан повинен грати більше, бо інакше команду тренуватиме хтось інший. Карло усвідомлює, що він у поважному віці та його футбол далеко не прогресивний - шукати роботу йому буде важко. Тому головне - втримуватися на посаді якомога довше. Вся мотивація Анчелотті буде розкриватися у його діалогах з персоналом, друзями, родичами, тим же Пересом (там і пролунає «зроблю, як ви кажете»), на пресконференціях. Глядач буде співчувати Карло - топ-наставнику, який змушений вбити у собі гордість та придушити у собі тренера, щоб не втратити те, що любить - свою роботу.

Стрічка підведе нас до вирішального моменту - матча-відповіді проти «Арсеналу» у ЛЧ. І навіть у той день, коли заздалегідь зрозуміло, що Віні не в формі, він вийде у старті, а першою заміною з трійки атаки приберуть не його чи Мбаппе - а Родріго. Команда знову поступиться, стадіон затихне. Всі - гравці, вболівальники, сам наставник - все розумітимуть: цей провал Карло вже не зможе пережити. Наступна сцена - Анчелотті десь на кухні зі своєю дружиною. З розмови ми дізнаємося, що він звільнений. Коли Карло дзвонить його знайомий журналіст з пропозицією записати інтерв'ю, італієць відмовляється зі словами: «Мені нема що сказати. Я робив те, що було потрібно». Кінець. Поміж подій необхідно буде органічно вписати рефлексію головного героя, який спокійний на публіці - і нервує, коли його ніхто не бачить, бо зовсім не переживати ніяк емоції після таких невдач просто неможливо. Головна роль - Браяну Кренстону («Пуститися берега»). Діалоги напише Аарон Соркін («Соціальна мережа», «Суд над чиказькою сімкою»). А компенсацію Пересу за зображення його у негативному світлі у нашому фільмі заплатить Ілон Маск: інші просто не потягнуть таку велику суму.