Від Волендама до Дженоа: команди-ліфти європейського футболу

75-річчя португальського футбольного клубу «Пасуш», яке відзначають 5 квітня, наче, й не якась визначна дата в історії популярної гри, однак привід поговорити про клуби, які найчастіше вигравали чемпіонати в других за снагою дивізіонах у помітних на європейській футбольній мапі країнах. Деінде, як приміром, в Англії, немає явних грандів другоряддя (акторів другого плану, якщо хочете), а от де-не-де такі вискакайла наявні. Отже, хто є хто на євроринку команд-ліфтів?

Уперед-назад, або Помаранчева еволюція

1. «Волендам» (Нідерланди). Переможець Ерстедивізі: 1959, 1961, 1967, 1970, 1987, 2008

«Ген-ен-вер-клуб» - так кличуть «Волендам» у Країні тюльпанів, себто «клуб уперед-назад». Справді, 6 разів волендамці вигравали Ерстедивізі, а назагал кількість їхніх підвищень у класі сягнула десятка. «Інші помаранчеві» (прізвисько дещо зобов'язує, чи не так?) уперше виграли Ерстедивізі в сезоні-1958/59, коли на 4 очки випередили «Леуварден» (нині - «Камбур»). Однак серед найсильніших «Волендам» тоді відіграв лише один сезон. Друге підвищення, втім, не забарилося: в сезоні-1960/61 «Волендам» знову перший у другому, вигравши гостру боротьбу в переслідувачів (на 2 очки відстав «Фолевейкерс», на 3 - клуб КФЦ, на 5 - «Вітесс» із Арнема). Цього разу волендамці вже зазирнули до еліти на цілих три сезони. А головна зірка команди -уродженець Волендама й ванклабмен Дік Тол - став навіть найкращим бомбардиром Ередивізі з 27-ма голами. Третє підвищення в класі з 1-го місця відбулося незабаром, однак той сезон-1966/67 став останнім для Тола: 33-річний форвард повісив бутси на цвях. На жаль, його доля склалася трагічно: він помер у 39-річному віці від ускладнень після невдалої операції. У 2023 р. перед входом на 7-тисячний стадіон «Крас», де проводить свої домашні матчі «Волендам», до 50-річчя від дня смерті клубної легенди відкрили пам'ятник Толу.

1970-ті принесли ще одне мале чемпіонство, перший контракт з іноземним гравцем, яким став португалець Вальтер Феррейра, новий стадіон, клубну реорганізацію. Наприкінці 1980-х чергове мале «золото» «Волендам» здобув під орудою Яна Браувера. До слова, в кар'єрі цього тренера впродовж тривалого часу це було найбільше досягнення, допоки він не виграв чемпіонат і Кубок Анголи зі своїми підопічними вже в 2006 р. Історіографи «Волендама» стверджують, що з того волендамського успіху Браувера розпочалися золоті роки «інших помаранчевих»: 11 сезонів поспіль вони грали в Ередивізі.

По тому був виліт, а в сезоні-2007/08 під орудою Стенлі Менцо команда знову виграла мале «золото». Та нового запалу вистачило ненадовго. Надалі було 13 років без еліти. Лише на початку 2020-х клуб-ліфт піднявся нагору, однак водночас першим в Ерстедивізі не став. Торік - новий виліт. Проте нині «Волендам» упевнено веде перед в Ерстедивізі, й мало сумнівів у тому, що він учергове виграє цей дивізіон і вкотре підвищиться в класі, засвідчивши свою репутацію.

Сини Оксфорда та Кембріджа

2. «Гавр» (Франція). Переможець Ліги 2: 1938, 1959, 1985, 1991, 2008, 2023

Клуб із Нормандії має багату історію, що сягає корінням у ХІХ ст. Він найбільше порівняно з іншими французькими клубами провів часу в 2-му за силою дивізіоні: 46 сезонів! Та, на відміну від «Волендама», має і досягнення в найсильнішій лізі своєї країни: зокрема, однораз здобував «бронзу». Сини Оксфорда та Кембріджа (данина англійським засновникам клубу) співають свій гімн з оригінальними словами французькою під мелодію God Save the King.

Вигравати 2-й дивізіон «Гавр» почав ще напередодні Другої світової війни (та звитяга стала результатом зміни керівництва клубу й переходу на професійні рейки), а останнє на сьогодні мале чемпіонство датоване 2023 р. До слова тоді «Гавр» виграв боротьбу в таких знаних клубів, як «Мец», «Бордо», «Бастія», а славнозвісні «Сент-Етьен» і «Сошо» так і не спромоглися боротьбу нав'язати. Секрет тогосезонного успіху нормандського колективу, вочевидь, полягав у надійній обороні: в чемпіонаті «Гавром» пропущено пересічно 0,5 гола за гру. Найближчий до «Гавра» за цим показником «Бордо» пропустив на 9 голів більше. А от за кількістю забитих чемпіон дивізіону посів лише 9-те місце - рідкісний випадок.

Хоч «Гавр» і не є титулованим клубом, однак своєрідний дубль має в своїй колекції. У сезоні-1958/59 нормандці не лише виграли Лігу 2 (на 3 очки випередили «Стад Франсез»), а й здобули національний кубок, перемігши в переграванні фіналу (після нічиєї 2:2 у першому матчі) «Сошо» з рахунком 3:0. 145-тисячний на ту пору Гавр святкував той успіх упродовж тижня!

Прикметно, що в сезоні-2007/08 кращим бомбардиром Ліги 2 став тодішній форвард «Гавра» Гійом Оаро з 27-ма голами. В ХХІ ст. жоден з гравців жодного з клубів Ліги 2 такої кількістю забитих м'ячів упродовж сезону в тому дивізіоні похизуватися не може!

Нинішній «Гавр» пасе задніх в Лізі 1, і чергова експедиція до другого дивізіону виглядає цілком реальною. Втім, сенсацією такий результат не стане, адже за вартістю складу й за своїми можливостями нормандці якраз і відповідають місцю, на якому нині перебувають.

Закидони від «грифонів»

3. «Дженоа» (Італія). Переможець Серії В: 1935, 1953, 1962, 1973, 1976, 1989

Звісно, цей клуб виокремлюється на тлі інших «ліфтів». «Грифони» частіше вигравали Серію А (9 разів), ніж Серію В. Водночас мають й одне чемпіонство у серії С!

Власне, розпочали свій звитяжний шлях у другому за силою дивізіоні італійського футболу «дженоані» 90 років тому, коли в гострій боротьбі на 3 очки випередили «Новару» (так і не перемігши, її, щоправда, в особистих матчах) і на 5 - «Пізу» та «Катанію». Прикметно, що клуб-переможець впродовж сезону очолювали два різні тренери: дві третини шляху «грифони» пройшли під орудою Вітторіо Фароппи, а останню третину - під дбайливим наглядом Ренцо де Веккі. Ренцо в італійський футбольній історіографії вважають революціонером щодо ролі крайнього оборонця, який може віддати й довгий пас, і влучно пробити, й послугувати справжньою опорою для всієї команди. Таку філософію він прищеплював і своїм підопічним.

Й другий тріумф у Серії В пройшов під знаком суперництва з «Катанією». Іншим серйозним опонентом «дженоані» був «Леньяно». Обидва ці колективи відстали від «грифонів» на 3 очки. Вдома «Леньяно», до речі, обіграв лігурійців із рахунком 4:0. Та менше з тим…

У сезоні-1961/62 «Дженоа» просто не помітила своїх суперників по серії В, випередивши найближчих із них на 11 очок. А серед пошукачів високих місць у другому за снагою італійському дивізіоні того сезону були зокрема й «Наполі», й «Лаціо». Зазначу, що в нападі тоді добре виявив себе дует Гастона Біна та Едді Фірмані, які сумарно забили 37 голів (це більше, ніж кожна з команд - аутсайдерів чемпіонату!), водночас інші гравці «Дженоа» всі разом забили 27 голів.

У 1970-ті до малого чемпіонства «Дженоа» приводили тренери Артуро Сільвестрі та Луїджі Сімоні. У другому разі боротьба була вкрай запеклою, адже три перші команди, зрештою, фінішували з однаковою кількістю набраних очок. Та й посеред таблиці щільність була унікальною: 9-те місце розділили одразу 6 колективів, а від переможця вони відстали лише на 7 очок.

Останнє на сьогодні мале чемпіонство «Дженоа» датоване сезоном-1988/89. Й знову спостерігалася якнайгостріша боротьба, а ідентичну кількість очок із переможцем набрав «Барі». Архітектор того генуезького успіху - Франко Скольо. Годи по тому Скольо помер під час телепередачі, сперечаючись наживо з президентом «Дженоа» Енріко Преціозі.

Теперішня «Дженоа», в якій знайшов себе Руслан Малиновський, схоже, впевнено почувається в серії А, й, принаймні, найближчим часом не збільшить кількість своїх тріумфів у серії В. У популярному нині фільмі «Мій карпатський дідусь» режисера Зази Буадзе герой на ім'я Мікеле - хлопчисько-італієць, але син української матері - навіть у найтрагічніші моменти свого життя пошептом промовляє кричалки на честь свого улюбленого «Дженоа». Що ж, під орудою Патріка Вієйра россо-блу нині демонструють цілком привабливу гру, й на любов своїх прихильників заслуговують.

Ті ще «перці»

4. «Мурсія». Переможець 2-го дивізіону: 1940, 1955, 1963, 1973, 1980, 1983, 1986, 2003

Мурсію, місто-побратим Тернополя й місто, яке називають «фруктовим садом Європи», не можна назвати поведеною на футболі. Проте тутешній клуб, на стадіоні якого збірна України подарувала нам надію на позитивний результат у 2-матчевому протистоянні з бельгійцями, перемагав у Сегунді просто шалену кількість разів. Почав ще від суворих 1940-х, коли в змагу брали участь чотири десятки команд, зокрема й «Танжер», команда з анексованого марокканського міста. В раунді плей-оф «перці» набрали однакову кількість очок з «Ла-Коруньєю» та «Кадісом», однак в особистих зустрічах із ними були краще, відтак і посіли 1-ше місце.

Прикметно, що надто потужно «перці» грали в сезонах, другий рік яких закінчувався на трійку. Остання на сьогодні переможність у Сегунді датована сезоном-2002/03, коли мурсійські «реалісти» впевнено випередили основних конкурентів: «Сарагосу», «Альбасете», «Леванте» й «Лас-Пальмас». Багато в чому той успіх уможливлений завдяки надійній обороні та блискучій грі німецького воротаря, народженого в польському Кракові, Андреаса Райнке. Він того сезону здобув Трофей Самори, адже пересічно пропускав лише 0,53 гола щоматчу.

Нинішня «Мурсія» іде 2-ю в одній із груп 3-го за снагою дивізіону іспанського футболу, а сумарна вартість гравців команди не дотягує і до 6 млн євро. Хоча велике місто (7-ме за чисельністю населення в країні) заслуговує на куди кращу футбольну реальність.

Будьте, «бобри»!

5. «Пасуш» (Португалія). Переможець Сегунда-Ліги: 1991, 2000, 2005, 2019

«Пасуш» став писати свою переможну історію в Сегунда-Лізі одразу від часу її утворення, себто після відповідної реформи в структурі португальського футболу на початку 1990-х. Тоді «Пасуш» відірвався на 5 очок від найближчого переслідувача - «Ешторіла». Натомість далі команди йшли щільною групою ледь не до зони вильоту.

Друге мале чемпіонство далося складніше, адже «Бейра-Мар» - конкурент «Пасуша» - набрав однакову з переможцем кількість очок, а за різницею м'ячів «бобри» випередили опонентів лише на один м'яч.

У сезоні-2004/05 «Пасуш» не відчував конкуренції у Сегунда-Лізі, випередивши найближчого суперника - «Навал» - на 7 очок, а найближчу команду з-за меж зони підвищення в класі - на 18! Знаковою фігурою для трьох перших звитяг «бобрів» у Сегунді-Лізі є Жозе Мота. На початку 1990-х він грав за «Пасуш» на позиції правого оборонця, а в 2000-му й у 2005-му вже як тренер приводив своїх підопічних до малого «золота».

У сезоні-2018/19 склалася подібна ситуація: «Фамалікан» відстав на 5 очок, а найближчий колектив із зони непідвищення - на 20!

Нинішній «Пасуш» 2-й сезон поспіль проводить у другому за силою португальському дивізіоні й поки що далекий від чільних місць. Власне, й особливих перспектив повернення принаймні у боротьбу за підвищення в класі не проглядається. «Бобри» мають чи не найдешевший склад у лізі. А ще порівняно нещодавно, на початку 2010-х «пасеншеш» ставали призерами в Прімейрі. Нині ж навіть найзатятіші члени фан-угруповання Ultras Yellow Boys, що веде свою історію від 1996 р., про це й не мріють. Межею їх сподівань у 75-річний ювілей свого клубу є збереження місця в другому дивізіоні.

***

Історичний факт: турніри в 1-й лізі свого часу вигравали Валерій Лобановський та Євген Лемешко. Зазвичай, другий за класом дивізіон є чудовою школою для молодих гравців, яких випробовують на міцність досвідчені футбольні дядьки, які, може, й не хапали впродовж ігрових кар'єр зірок із неба, однак змужніли в нижчих ешелонах і зазвичай компромісів не визнають. Спектр малих тріумфаторів широкий: від історичних грандів до малоамбітних на вищому рівні провінціалів, від представників великих портових міст до скромних власників 7-тисячних стадіонів. Проте так чи інак ці клуби не викидають білий прапор за першої-ліпшої невдачі, а невтомно сновигають «ліфтом» вгору-вниз і знову вгору. На жаль, провести паралелі з нашим футболом у цьому контексті складно. Команди-ліфти в нас просто не встигають утворитися через доволі часте охолодження власників до своїх дітищ у разі вильоту. Втім, якщо казати про нинішню українську 1-шу лігу, то кидається у вічі чимала кількість амбітних команд. Чи можна це вважати добрим знаком? Так, але справжнім імпульсом для розвитку вітчизняного футболу, звісно, має стати закінчення війни на справедливих для України умовах, із покаранням зловорожих ганебників за чинними законами. Відтак можна буде твердити й про певну стабільну кількість команд у 1-й лізі й про розширення горизонту планування власників клубів (а в ідеалі - й про зазіхання на 18-командне представництво в еліті нашого футболу).

Олексій РИЖКОВ