Чому збірна України не вийшла на Євробаскет-2025

Збірна України вперше за 14 років не потрапила на чемпіонат Європи. Востаннє українці провалювали кваліфікацію - у 2011 році. Але тоді ФІБА-Європа несподівано розширила кількість учасників чемпіонату, завдяки чому до їхнього числа потрапила і Україна. Цього разу подібних подарунків не буде, тож нас очікує довга дорога вгору. А поки розбираємося в причинах провалу, а також окреслюємо кроки для покращення ситуації.

Тренер

Восени 2022 року після невдалої кваліфікації чемпіонату світу і Євробаскета-2021 (через COVID-19 континентальна першість була перенесена на рік) збірна України залишилася без керманича. Тоді все здавалося логічним: Айнарс Багатскіс сказав своє останнє слово. Латвієць вперся у стелю можливостей і, мабуть, і сам це розумів.

Новим головним тренером став один із найперспективніших українських фахівців Віталій Степановський. І для «перезавантаження» у нього були всі можливості. По-перше, збірна України не залишилася без змагань. Влітку 2023 наші взяли участь у передолімпійській кваліфікації. Турнірне значення було (вихід до основного відбору в Париж), але особливих шансів на успіх (стати найкращими в компанії хорватів і турків - дуже важко) не було. Чим не шанс на перезапуск? І нібито щось нове у збірній Степановського ми і побачили. Зокрема, те, як виглядає на дорослому рівні Олександр Ковляр - гравець, якого буквально представив баскетбольній Україні саме Степановський (ще в передвоєнному чемпіонаті Суперліги він ставив 18-річного Ковляра в стартовий склад «Хіміка»). Олександр грав у середньому по 35 хвилин - фірмовий стиль Степановського, ставши найрезультативнішим у команді (19,3 очка). Але, мабуть, найкращим у складі тієї збірної був 36-річний В'ячеслав Кравцов: він ніби і сам переродився, видавши класну гру, але ж «це вже було» (с).

Після двох поспіль поразок на старті кваліфікації Євробаскета-2025 потреба змін була не менш актуальною. Свій козир Степановський знайшов (Ковляр), але йому явно бракувало досвіду. До речі, саме Олександр допустив вирішальну втрату м'яча під час останньої атаки українців у першому матчі циклу з Португалією.

І ось влітку 2024 року головний тренер дійсно здивував, скликавши позачерговий збір гравців і запросивши багато новачків, зокрема відразу декількох баскетболістів Суперліги. Українці взяли участь у представницькому турнірі на Тайвані - третє місце, попереду лише Тайвань і Філіппіни з колишніми гравцями НБА, - доволі непогано. Потім ще й Естонію перемогли.

Але вже у листопаді, коли Степановський оголосив кандидатів, стало ясно, що на літньому турнірі оновлення і закінчилося. Тренерський штаб знову зробив ставку на «стару гвардію». З одного боку - логічно: на кону була перемога над Ізраїлем, треба було виграти хоча б раз, щоб відчувати себе більш упевнено перед вирішальними матчами в лютому 2025-го. А з іншого боку, навіщо тоді був той літній перегляд?

Зрештою, Степановський не зрадив собі і застосував вже перевірену схему. Будучи ще тренером «Хіміка», він завжди робив ставку на одного-двох лідерів, використовуючи їх на повну. А це - 30+ хвилин на майданчику і участь в усіх ключових моментах. Але то був клуб, де тренер знає всіх гравців, їхні можливості і фізичні межі. А тут - збірна. І якщо 21-річний Ковляр звик до «наднавантажень», то використовувати для своєї схеми 32-річного Артема Пустового - сумнівне рішення.

Тож у якій би чудовій формі не був центровий, які б красиві данки і блок-шоти він не робив, він банально не звик проводити на майданчику більше 20 хвилин. А саме в такій ігровій моделі Пустовий провів усю свою кар'єру в Іспанії. І там він був ефективним. Однак у матчах з Ізраїлем, перший з яких став чи не найкращим для Артема серед усіх поєдинків у збірній, його ефективність почала падати ближче до вирішальних хвилин.

Дві поразки від Ізраїлю приблизно на 80% - тренерські. І саме вони - основна причина негативного результату в кваліфікації. Далі була математика та психологія. Так виник «пожежний» варіант із Багатскісом. Чи міг Айнарс вирішити питання? Навіть зважаючи на мінімальні математичні шанси (не більше 10%), це було цілком реально. Ба більше, латвійський фахівець сприйняв повернення до збірної як персональний виклик.

«Зараз, думаючи про ці два матчі, я думаю, в чому не вгадав. Але важко, коли я планую дати гравцю 25 хвилин ігрового часу, а він, виходячи на майданчик, одразу ховається від м'яча. І таких гравців було кілька. Це мене дуже здивувало, адже, мені здається, всі отримували свої хвилини, ми домовилися про те, що і як ми граємо. Тренер із фізпідготовки сказав, що половина команди була не готова до навантажень. І це при тому, що я не збирався нікому давати перегравати в цих матчах», - це слова самого Багатскіса.

Можливо, саме через це Айнарс так і не зміг знайти потрібну конфігурацію гравців під час матчу зі Словенією.

Також не зовсім зрозуміла ситуація з Ковляром: чи знав сам гравець про травму пальця перед його останнім матчем за «Літкабеліс»? І якщо так, то чому він завчасно не попередив штаб збірної? Айнарс говорив, що клуб не горів бажанням відпускати Ковляра до збірної, також ходять чутки, що і сам гравець не дуже хотів їхати до Риги. Зрештою, ще дивніше, що Багатскіс не викликав Іллю Сидорова на заміну Ковляру.

Психологія

Хай там як, але вирішальні матчі не виграють завдяки кращому фізичному стану. Тут набагато важливішим фактором є налаштування на гру, вміння тримати удар і не розгубитися у вирішальний момент. А з цим в українців - досі проблеми. І, зрештою, нічого нового.

За прикладами далеко ходити не треба. Згадаємо, як на останній секунді матчу кваліфікації з Іспанією влітку 2022 року В'ячеслав Бобров, ніби злякавшись власної сміливості, замість данку виконав простий кидок і був заблокований суперником.

А в поєдинку з немотивованими словенцями українці взагалі вийшли з важкими ногами і часом були схожими на новонароджених жирафів - Артем Пустовий кілька разів не міг забити з-під кошика, а Іван Ткаченко злякався кинути триочковий на початку четвертого періоду.

Невпевнено почувався і тренерський штаб. Ось питання: невже Айнарс і його колеги не думали про те, що словенці одразу почнуть пресингувати наших розігруючих? Зрештою, і його заклики зібратися із використанням відомих виразів про яйця (як чоловічий орган) вже не працювали. Більше в арсеналі тренерів нічого не знайшлося, і вже в середині четвертої чверті все стало ясно: на Євробаскет ми не їдемо.

Добре, що після матчу Багатскіс, хоч і був емоційним, але окреслив певні моменти на майбутнє.

«Щоб знати, що робити далі, маємо усвідомити, де ми зараз. Отримувати задоволення і грати з гордістю за країну», - сказав Айнарс одразу після матчу зі Словенією.

Позитив

В останньому матчі провального циклу Україна змогла перемогти. Це найголовніший позитив. Цікаво, що вперше і востаннє українці завершували груповий турнір без перемог ще у далекому 1993 році. Це було в другому кваліфікаційному раунді чемпіонату Європи-1995. Тоді наші програли шість матчів (на останній виїзний проти Росії вони просто не поїхали, отримавши технічну поразку 0:20).

Добрим знаком було і те, як українці перемогли. Вони хоч і допускали втрати, але діяли розкуто і красиво. Власне, це ще раз доводить той факт, що причини поразки від Словенії лежать у площині психології. Без тиску та відповідальності за результат можна показати найкращі якості навіть проти доволі міцного суперника і на виїзді в заповненому залі.

Зробимо ще один екскурс у 2011 рік. Саме тоді в історії збірної розпочався абсолютно новий етап: команду очолив американець Майк Фрателло. Він різко змінив підходи до підготовки, і спочатку з них сміялися, їх не сприймали. Не тільки вболівальники, а й самі гравці.

«Невіруючих» Фрателло без особливих сентиментів відраховував (зокрема, здавалося б, дуже перспективного на той момент Андрія Агафонова).

А з тих, хто пройшов повний цикл підготовки, американець зробив команду, яка не боялася жодних суперників. Так, на Євробаскеті-2011 у Литві не вдалося досягти результату, але вже через два роки в Словенії наші створили сенсацію, закінчивши турнір на шостому місці і завоювавши путівку на чемпіонат світу. І це - без гравців НБА Печерова і Фесенка, а з начебто середніми, як на європейський рівень, гравцями Суперліги: Зайцевим, Корнієнком і Лукашовим та Пустозвоновим. А ключ до розкриття можливостей - у голові.

Ще одним позитивним моментом циклу стали дебюти за збірну відразу чотирьох гравців - Ростислава Новицького, Даниїла Сипала, Михайла Бублика і Максима Кличка. Зокрема, на них можна буде будувати нову команду. Чи не найбільше варто порадіти за Кличка.

Коли минулого літа він з'явився в тренувальному таборі «молодіжки», у багатьох з'явилася іронічна усмішка. Мовляв, батя порішав. Так, протеже сина Віталія Володимировича був сам Олександр Волков. Але зрештою, сам 218-сантиметровий гравець показав, що опинився в складі команди U-20 не лише через прізвище.

Далі - замість виступів за один із університетів третього дивізіону NCAA Максим опинився в складі «Монако». І знову - не без зв'язків, але він виправдав своє запрошення. А тепер - він зовсім не загубився в матчі національної команди. І це у 19 років.

Що і хто далі?

Здається, на дно ми вже спустилися, тому найголовніше - не застрягнути у мулі й зуміти відштовхнутися для руху вгору. Матчі другого раунду кваліфікації чемпіонату світу-2027 - нам у допомогу. Там не буде аж надто важких суперників. Ймовірно, українці будуть у першому кошику під час жеребкування, тож ми уникнемо зустрічей із Хорватією, Болгарією та Македонією з їхніми хезоньями, везенковимм, димитрієвичами тощо.

Але якщо нам усе ж випаде сильний суперник, то головне - не зайняти останнє місце у своїй трійці. Зрештою, за великим рахунком, треба оновлювати склад, вигравати свою групу і йти далі.

Але як рухатися вперед? Тут точно потрібна стратегія - саме її нам бракувало в останні 10 років, з того часу, як збірна залишилася без Фрателло, а український баскетбол очолив Михайло Бродський.

Після цього, здається, ми так і не чули конкретних завдань для національної збірної, крім загальних фраз - «вийти на Євробаскет». Ну а далі що? Грали за принципом «як вийде».

Це приблизно так само, як поїхати за покупками у великий супермаркет, написавши на папірці «хліб і молоко» і далі купувати все підряд. Зазвичай, відсутність конкретних цілей призводить до відповідних результатів: купив невідомо що, витратив забагато.

Так і в баскетболі: ну, вийшли б на Євробаскет, ну, виграли б один-два матчі - і на цьому все. А якби перед командою поставили конкретну мету?

Не менш важливим буде і систематизувати інститут збірних. Так, як це зробили в тому ж Ізраїлі (про Іспанію, Францію і Німеччину поки не згадуємо). От і виходить, що ізраїльтяни постійно серед претендентів на нагороди серед молоді, і назбирати 15-20 гравців на півтора-два склади збірної для них не проблема.

Але для нас програма мінімум полягає хоча б в тому, щоб налаштувати «ліфт» між командами, дати працювати одному тренеру з одним віком, і за можливості - збиратися більше, ніж раз на рік - перед чемпіонатами. Ну, і слідкувати за талантами за межами України, а тут - ВЮБЛ все ще працює.

Але молодь молоддю, а відмовлятися від вікових баскетболістів - навряд чи треба, принаймні одразу і від всіх. І тут найголовніше - бажання самого гравця і розуміння тренерами того, що може він дати в певній конфігурації. Але все ж припустимо, що цей цикл стане останнім для того ж Павла Крутоуса (тут є той же Бублик), малоймовірно, що буде в збірній і Сергій Павлов (Даниїл Сипало). Володимир Конєв і Артем Пустовий могли б стати «дядьками», які передають досвід. Точно треба переглянути своє ставлення до збірної Іссуфу Санону (його історія тут - це окрема тема): одна справа, коли йому було 23, і геть інша, коли вже 26.

Якщо ж говорити про бажання, то скоріше за все ми не побачимо в збірній ані Володимира Геруна, ані Олексія Леня. Перший жодного разу не приїхав на матчі цієї кваліфікації. Спочатку тренерський штаб говорив про «недоцільність викликати гравця» і труднощі адаптації. Ну і от на останні матчі - вже взагалі нічого ніхто не говорив. Дивний підхід - чи то дійсно гравець не хоче, чи то йому умови нормальні поїздки з Японії в Європу забезпечити не можуть. Але дискомунікація - наочна. Тепер же на матчі з умовною Данією чи Норвегією Герун тим більше не приїде. Мабуть, єдиний шанс побачити його і Леня з Михайлюком в збірній - вийти на чемпіонат світу. Але поки відділ фантастики - на другому поверсі. Та й взагалі - а чи дали вони збірній аж настільки багато, щоб так перейматися через їхню відсутність?

В контексті «американців» варто не прогавити можливості заграти і інтегрувати в команду Максима Шульгу і Олександра Кобзистого. З першим можуть бути проблеми (тим більше, якщо він залишиться в Америці), з другим - легше, тим більше, що сам Сашко - син Віктора Кобзистого - вже виступав за збірну (на турнірі на Тайвані) і влітку точно буде вільним від «студентських» справ в США.

Ну, і найголовніше питання - хто ж візьметься за системні зміни в українському баскетболі і збірній? Президент ФБУ Михайло Бродський ніби і має задавати тон, слідкувати і забезпечувати умови. Але знову ж таки чи хоче? Вже більше двох років він живе за межами України, і навіть колись активний в фейсбуці і коментарях під новинами на відомому сайті, зараз вже не пише про баскетбол. Дивно, але президент ФБУ навіть не прокоментував виступи збірної. Очевидно, що Михайло Юрійович таки охолов до баскетболу, принаймні, він йому не цікавий на тому рівні, як це було навіть декілька років тому.

Здається, більше переймається справами збірної Олександр Волков. Колишній президент ФБУ (з 2007 по 2015) був ініціатором і реалізував запрошення в збірну Айнарса Багатскіса, його можна бачити і на тренуваннях команди. Кажуть, що Олександр Анатолійович не проти і більше зануритися у справи.

Ще одна кандидатура на реалізацію змін - Станіслав Медведенко, який відомий своєю опозицією до Бродського. Проте на вибори голови федерації в листопаді 2022 року він навіть і не подався.

Хай там як, але зміни в українському баскетболі (принаймні, збірній) назріли. І якщо реалістично оцінити можливості, і виходячи з цього, поставити цілі, то можна добитися такого-сякого успіху. Але питання «Хто?» від усвідомлення цього стає ще більш актуальним.

Максим АНАНЬЄВСЬКИЙ