Юлія ЛЕВЧЕНКО: У світі люди не можуть зрозуміти на сто відсотків біль інших

Українська стрибунка в висоту Юлія Левченко розповіла про ставлення до України у світі після початку повномасштабної війни.

- Яким було ставлення до України в Юджині?
- Були неймовірні відчуття. Коли ми просто були одягнуті в форму збірної України, до нас підходили люди [на вулиці], підтримували. Навіть не знаю, скільки сотень таких було.

Вони говорили, що дуже раді, що ми тут, що виступаємо, що вони за нас переживають всім серцем. Свої хвилювання висловлювали. Мені було ніяково, бо я просто вдягла цю кофту і не знала, як себе правильно поводити. Це складна тема, бо я переживаю, чи правильно відреагую, чи мене правильно зрозуміють, чи можу я усміхнутись, чи потрібно дати іншу емоцію.

Але й була гордість, що нашу країну бачать, чують. Морально це дуже важливо, коли ти знаєш, що тебе розуміють, тобі співчувають, і людяність не втрачена.

- Окрім Штатів, у цьому році ви виступали ще в кількох країнах Європи, а також в Марокко. Яка атмосфера там навколо українських спортсменів? Як там реагують на Україну?
- Відчувається, що підтримка є. Це видно з того, коли представляють спортсменів перед змаганнями і називають Україну. Пам'ятаю змагання в Фінляндії, фіни нас дуже підтримали. Була музична заставка, і коли представляли спортсменів з України, включили «Стефанію». А на відкритті змагань теж виступили з окремим словом на підтримку України.

До мене після змагань підійшла фінська стрибунка, ми розмовляли, і вона раптом почала плакати. Пропонувала свою допомогу. Були такі теплі зустрічі з людьми, які говорили: «Ми з вами, ми вас підтримуємо».

- З іншого боку Ольга Саладуха розповідала, як до українських спортсменів на змаганнях підходять представники інших країні і говорять: «Ви втомили. Здайтесь росіянам, бо в нас ціни ростуть». У вас таке було?
- В моєму колі спілкування такого не було. Завжди з розумінням. Починаючи з того, що дівчата-колеги по сектору запитували, як ми тримаємось, куди повертаємось, як готуємось.

Так само спортсмени з інших видів. Підходив навіть тренер, який не зміг в перші дні [повномасштабного вторгнення росії] дописатись до мене у фейсбуці, бо я туди рідко заходжу. В нього вдома проживало декілька сімей спортсменів з України, він хотів запропонувати допомогу також.

До мене підходили люди, які дійсно не лише слово, а й діло пропонували. Якщо щось треба - нема де жити чи тренуватись, - приїжджайте. Те, що вони просто пропонували це, вже важливо.

Розумію, що у світі все догори дриґом. Люди не можуть зрозуміти на сто відсотків біль інших. Я, наприклад, зараз розумію, наскільки мені пощастило не побачити ті страшні речі, які я могла побачити під час війни. Мене це оминуло.

Але мені теж страшно зрозуміти людей, які бачили жахливі речі, пережили їх. Що у них з психікою? Як їм жити далі? Ти співчуваєш, але тобі важко осягнути, наскільки це страшно.