Михайло МЕЛЬНИК: «Не хотіли, щоб на ЧС нас допускали без боротьби»

У його робочому кабінеті висить портрет Степана Бандери. Висів з того часу, відколи він був обраний на посаду президента Федерації волейболу України. Тобто з червня 2016-го. Михайло Мельник - у недалекому минулому авторитетний волейбольний суддя, який працював на фіналах Ліги чемпіонів, фінальних частинах чемпіонатів світу і Європи. Очоливши шість років тому український волейбол, він за невеликий часовий проміжок зумів навести лад у господарстві, яке виглядало безнадійно запущеним. Припинивши практиковану попередниками масову торгівлю людьми, коли громадянство інших держав з доброї волі керівництва українського волейболу прийняли десятки найобдарованіших українських волейболістів, пан Мельник за неповних шість років зумів повернути наші збірні до числа провідних у Європі й світі. Надто це стосується чоловічої національної команди України, яка в 2019-му вперше вийшла у чвертьфінал Євроволею, а три тижні тому офіційно отримала право зіграти на чемпіонаті світу. Вдруге в історії і вперше з 1998-го.

Хтось скаже, що нам поталанило, оскільки на першості планети ми замінимо дискваліфікованих рашистів. Але у тому й річ, що українці заслужили своє місце завдяки високому рейтингу, здобутому саме в часи правління Михайла Мельника. Для довідки: влітку 2016-го чоловіча збірна України посідала в рейтингу FIVB 56-ту позицію, а станом на сьогодні піднялася на 23-тє місце.

Власне, в цьому інтерв'ю Sport.ua пан Мельник зупинився на всіх тих складових, які посприяли прогресові нашого волейболу, детально, розповів, як вид спорту виживає в час війни, як знайшов свою роль у цій війні. І на прикладі свого рідного села дав характеристику патріотизмові показному і справжньому.

- Михайле Григоровичу, розпочнемо з того, що нині для українського волейболу найважливіше: збірна України вдруге в історії гратиме на чемпіонаті світу. Це право ми отримали замість дискваліфікованої росії. Ті, хто не знає специфіки кваліфікації на цьогорічну світову першість, скаже, що нам банально пощастило.
- Звісно, що це не так. Ми заслужили, щоб зайняти місце росії за спортивними показниками. То не було політичне рішення. І не гуманітарна допомога. Для початку відзначу, що відбірна кампанія до чемпіонату світу-2022 не проводилася у зв'язку з пандемією коронавірусу. Міжнародна федерація волейболу (FIVB) визначила склад учасників турніру за результатами світового рейтингу станом на 30 вересня 2021 року. Ми тривалий час трималися на прохідному 22-му місці і лише останньої миті, здобувши бронзові медалі чемпіонату Азії, нас посунув Китай. Взагалі, напряму на чемпіонат світу відбирався чинний чемпіон, яким є збірна Польщі, найсильніша команда світу за підсумками двох попередніх першостей, які в нашому виді спорту відбуваються раз на чотири роки. Другу путівку отримує команда-господар. Попередньо чемпіонат світу мала приймати росія. Також незалежно від рейтингу відбиралися фіналісти континентальних першостей. Зрештою, більшість цих країн і без того входять у число перших 24-х у табелі про ранги.

Михайло Мельник з етнічною росіянкою, олімпійською чемпіонкою Оленою Соколовською, яка багато років живе і працює в Одесі

Люди, які зі мною спілкуються постійно, не дадуть збрехати, що ще задовго до початку війни, протягом останнього року я постійно говорив, що росії не дадуть провести чемпіонату світу. Відберуть у неї це право за анексію Криму чи за черговий допінговий скандал, як у інших видах спорту. Коли ж на світанку 24 лютого на Україну з російської і білоруської територій полетіли ракети, я відразу відправив два листи: один - у Європейську конфедерацію волейболу (ЄКВ), другий - у FIVB. Звертаючись до ЄКВ, ми вимагали виключити всі російські команди на рівні клубів і збірних з усіх міжнародних змагань. Від FIVB ми вимагали відібрати в росії право проведення чемпіонату світу.

Перша відповідь нас не задовольнила зовсім. ЄКВ за підсумками екстреного засідання виконкому вирішила перенести всі матчі за участю росіян на нейтральне поле. При цьому війну назвали «конфліктом». FIVB взагалі спершу не бачила підстав позбавляти росію права проведення чемпіонату світу. Тоді ми вирішили вчинити хитріше: написали листи на адресу 54-х з 56-ти національних асоціацій, які входять до складу ЄКВ з проханням підтримати ініціативу України. Понад половина асоціацій у відповідь на наше прохання звернулася до ЄКВ з вимогою повного відсторонення росії з усіх змагань. У випадку з чемпіонатом світу ми звернулися до всіх 23-х учасників, крім росії, з проханням, щоб ті відмовилися від участі в турнірі у разі, якщо FIVB не відбере в рф статусу країни-господарки. Першого ж дня нашу ініціативу підтримали французи. Спершу несподівано пролунала заява на підтримку України від лідера їхньої збірної Ервіна Нґапета, котрий тривалий час виступав за російські клуби. Ервін сказав, що відмовиться виступати на чемпіонаті світу, якщо змагання прийматиме росія. А потім було офіційне звернення Французької федерації волейболу. Далі пішла ланцюгова реакція - поляки, італійці, інші країни. FIVB не залишалося нічого іншого, як оприлюднити циркуляр про те, що рф позбавлена права приймати чемпіонат світу.

А з нашою участю замість росії FIVB зволікала до останнього. Якщо б право приймати чемпіонат отримала країна, якої не було в списку учасників, ми автоматично пролітали б. Такі варіанти були. Але Бельгія, Фінляндія та інші сильні у волейбольному розумінні країни врешті наміру прийняти турнір не проявили. Щоб попередити можливе рішення про невключення України у зв'язку з війною і неможливістю вести підготовку, ми зіграли на випередження: відправили листа, в якому нагадали, що Україна заслуговує отримати місце на світовій першості згідно рейтингу і в разі позитивного рішення готова виступати. Ми пояснили, що для нас це велика честь і неабияка підтримка в той час, коли країна перебуває в стані війни. Ми підкреслили, що в цей важкий час спортивні перемоги підтримують бойовий дух нашого народу. Оскільки російське лобі і в ЄКВ, і в FIVB дуже сильне, з рішенням зволікали до останнього. Втративши право проводити чемпіонат світу, Всеросійська федерація волейболу виставила FIVB позов на 80 мільйонів доларів.

Ви ж розумієте, хто стоїть на чолі Всеросійської федерації волейболу? Її очолює генерал ФСБ Станіслав Шевченко, почесним президентом організації є ніколай патрушев, колишній керівник ФСБ, діяч, якого називають одним з головних сподвижників повномасштабного вторгнення росії в Україну. Шевченко при цьому в обох міжнародних федераціях є віце-президентом. Повинен відзначити, що досі в нас із ним не було непорозумінь. Навіть після того, як я припинив процес відтоку найталановитіших українських волейболістів із прийняттям громадянства в росію. Мене спокушали в разі отримання згоди на натуралізацію Дмитра Вієцького, Тимофія Полуяна і Олексія Головня квартирою в центрі Києва. Шевченко під час конференції FIVB в Аргентині при свідках мені так і сказав: «Я знаю, де ти живеш і який портрет висить у твоєму робочому кабінеті». З огляду на це не сумніваюся, що був у списку українців, яких збиралися «денацифікувати».

- Ще збираються.
- Я вас прошу. В них немає сили. Король виявився голим…

- Як Шевченко зустрів вашу відмову?
- Він звик, що мої попередники в таких питаннях радо йшли на зустріч. Тому трохи здивувався. Але я сказав, що є бандерівцем і що в нас за таке відрубують руки. «Уважаю твою принципіальность, - відповів Шевченко. - Твоі прєдшествєннікі как циганє, самі нам прєдлагалі людєй». І більше зі схожими пропозиціями на мене не виходив.

Зізнаюся, що ми навіть не хотіли, щоб на чемпіонат світу замість росії нас допускали без боротьби. Наш тренер Уґіс Крастіньш пропонував варіант: зіграти відбірний турнір за участю головних претендентів на звільнену путівку. Щоб був додатково дотриманий спортивний принцип і ніхто не мав навіть думки, що ми на чемпіонат світу потрапили випадково. Зрештою, говорити можна багато. Наше потрапляння на чемпіонат світу - це підсумок шести років плідної роботи. Приміром, мені довго доводилося переконувати чиновників різних рангів, що варто грати в Євролізі. Мені говорили: то комерційні змагання і грошей не них виділяти не треба. Але якби ми не грали в Євролізі, не стали у 2017-му переможцями і не були у 2019-му фіналістами, то не було б у нас нині 23-го рейтингового місця. Пленталися б приблизно там, де були до мого приходу і ні на що суттєве не претендували. Ми піднялися на 33 позиції в рейтингу FIVB і місце на чемпіонаті світу отримали заслужено.

Чоловіча збірна України під керівництвом Уґіса Крастіньша здійснила прорив з низів світового волейболу

- У власних соцмережах ви писали, що високопоставлені особи Всеросійської федерації волейболу не соромилися грубити і навіть погрожувати вам у відповідь на листи у ЄКВ і FIVB.
- Так. Мова про генерального секретаря цієї організації Алєксандра Єрьоміна, другу особу ВФВ, який раніше при зустрічі зі мною любив підкреслювати, що має українське коріння. Єрьомін колись був посереднього рівня волейболістом, але функціонером став доволі впливовим. Мені він писав із власної скриньки, що потім дозволило іншим діячам із ВФВ маніпулювати, мовляв, то не Єрьомін мені писав, його пошту зламали. Але я впізнаю той стиль. Це чітко Єрьомін. Він назвав мене «тварью продажною» і завів звичну для путінської пропаганди риторику про «почєму ви молчалі восємь лєт, когда на Донбассє убівалі…» Я цей лист збережу. І обов'язково прочитаю на засіданні ЄКВ чи FIVB, коли постане мова про амністію для росії.

«Послання» Єрьоміна

Пройде час і вони обов'язково заспівають, що не відповідають за дії керівництва держави, що вони інші. Можу сказати, що від 24 лютого мені з сотень російських знайомих, зокрема з числа тих, з ким раніше спілкувався регулярно, тих, з ким перетинався під час військової служби і у волейбольному житті, зателефонував лише один чоловік. Не називатиму його прізвища, то відома в світовому волейболі людина, його адекватні погляди для мене ніколи не були таємницею. Він вибачився за путіна і свою країну. А інші мовчать. Не знаю, може, хтось боїться. Але не сумніваюся, що щойно ми переможемо і путінський режим впаде, мій телефон буде червоний від дзвінків з росії і білорусі. Вони захочуть сказати, що не знали, що путін і лукашенко - такі ідіоти, повторити, що ми друзі й брати. Ось лишень я на жоден із цих дзвінків відповім. Розумію, що в такий час героєм здатен бути далеко не кожен. Але нагоду морально підтримати і висловити свою позицію знайти можна. Тим паче, що всі ці люди залишилися біля розбитого корита. Судді, технічні делегати тепер невиїзні точно так само, як і всі російські команди.

- До війни в російських клубах виступало кілька відомих українських волейболістів, зокрема Ілля Ковальов, Ян Єрещенко, Юрій Синиця. Нині в пресі їм про це активно згадують.
- Хлопці розірвали угоди з російськими клубами. Пораджу не робити з них ні зрадників, ні героїв. Не зрадники вони тому, що ніхто того почуття патріотизму в наших спортовцях виховувати не звик. Знаєте, як мене дратувало, коли люди стояли під час виконання національного гімну і сміялися, розмовляли один з одним? Я робив зауваження, іноді сварився. Доходило, але важко. Це має йти від серця. Думаю, нині, під час цієї війни чимало уродженців України усвідомили, що українцем бути почесно, що мелодія нашого національного славня - щось особливе. Шкода, що до цього ми прийшли через такі трагічні події. Але, мабуть, по-іншому великою нацією й не станеш. Я ще до нинішніх подій говорив, що Україна відбудеться лише тоді, коли буде згуртована в спільній боротьбі. До того чимало наших співвітчизників ставилися до такого поняття, як Батьківщина, легковажно. Наше спортивне середовище в основному російськомовне. І часто «перемелювало» і робило такими ж навіть хлопців та дівчат з Галичини. У волейболі такі приклади теж були. Нині ставлення змінюється в усіх.

Можу сказати, що мене приємно здивувала принципова позиція Дмитра Пашицького, центрального блокуючого, який народився в Києві, має естонське громадянство. А в останніх три роки виступав за санкт-петербурзький «Зеніт». Колись я пропонував Дмитрові виступати за збірну Україну, але він сказав, що не почувається українцем. Та після російського вторгнення Пашицький публічно заявив, що після такого більше не може залишатися в росії. І перейшов у клуб польської Екстракляси з Ґданьска.

- Нині, за три з половиною місяці до старту чемпіонату світу наша національна команда почала перші збори. Чи вдасться команді підготуватися з урахуванням, що ті хлопці, які виступають в Україні, не мали ігрової й часто навіть тренувальної практики з кінця лютого?
- До чемпіонату світу підготуватися встигнемо. Проблеми з готовністю будуть в поєдинках Золотої Євроліги, матчі якої стартують 25 травня. Треба враховувати, що відразу 12 кандидатів у збірну представляють один клуб - «Епіцентр» з Хмельниччини. Понад два місяці вони не бачили м'ячів. Після початку війни окремі хлопці стояли з автоматами на блокпостах, волонтерили. Навіть тренажерний зал мали змогу відвідувати не всі. А волейбол - така гра, в якій важливі саме колективні тренування. Сподіваємося, що в Євролізі основний тягар на себе візьмуть гравці, які представляють закордонні клуби. Зокрема Олег Плотницький, який зараз грає фінальну серію чемпіонату Італії в складі «Перуджі» і приєднається до збірної лише за тиждень до старту в Євролізі. Також лідерські риси мають проявити наші представники в чемпіонаті Франції - Ілля Ковальов, Василь Тупчій. Інші хлопці будуть за ними тягнутися.

Олег Плотницький

Мотивація в наших волейболістів висока: є змога поборотися за вихід в Національну лігу (колишню Світову лігу - авт.). А до чемпіонату світу часу ще багато. Проблеми з якісними спарингами теж не буде. Ще в березні з пропозицією вести спільну підготовку до нас звернулися чинні чемпіони світу поляки. Тоді не міг дати відповіді, бо не знав, чи гратиме наша команда на чемпіонаті світу. Нині таку пропозицію приймаю з радістю.

3 травня команда вирушила на тренувальний збір до Естонії. В цьому контексті мушу сказати велике дякую нашим естонським друзям, які взяли всі витрати з підготовки різних збірних України з волейболу на себе. Усе завдяки моїй домовленості з президентом Федерації волейболу Естонії Ганно Певкуром, колишнім міністром внутрішніх справ. А нині віце-спікером естонського парламенту. Вже майже два місяці в Естонії безкоштовно готується наша молодіжна команда до 22-х років. За національною збірною балтійці навіть вислали автобус. Крім того, так само безкоштовно в Чехії готуються збірні хлопців U18 i U20, жіноча національна збірна - в Хорватії, а молодіжна команда дівчат - в Австрії.

- Зі збірними ситуація більш-менш зрозуміла. Але що буде з клубами? Маєте впевненість, що збережуться бодай ті, які виступали в чоловічій і жіночій Суперлігах?
- Хотілося б на це сподіватися, але об'єктивно оцінюючи ситуацію, маю великі сумніви. Зараз певності немає ніде. Наразі мене втішило бодай те, що наприкінці квітня відновили тренування волейболісти «Епіцентру». Це позитив, адже в цій команді зібрано більшість гравців національної збірної. Ніхто не знає, що буде з харківськими колективами Супер-, вищої, першої і другої ліг. Москалі зруйнували місто повністю. Людям зараз не до спорту. Наразі мені важко сказати, що залишиться від наших чемпіонатів, коли війна завершиться. Нині мене більше турбує доля дітей-волейболістів. Після початку війни Федерація волейболу України допомогла виїхати за кордон понад 300-м юним гравцям. Нам дуже важливо зберегти генофонд нашого виду спорту. Але чимало хлопців і дівчат вибралися з України самостійно, разом із батьками. І немає гарантії, що всі вони мають змогу за кордоном тренуватися. Окрім того, найобдарованішим нашим волейболістам пропонують умови вже ті країни, в які вони виїхали. З перспективою, щоб ці діти колись виступали за їхні збірні, звісно. Нам важливо вберегти юних спортовців для України.

Українські волейболісти почуваються в Естонії, мов удома

- Що буде, якщо чемпіонат розсиплеться і після війни клубних команд не буде, або буде зовсім мало?
- Оцінювати ситуацію треба з точки зору національних інтересів. Національна збірна буде конкурентною в двох випадках: з сильним внутрішнім чемпіонатом чи в разі, якщо наші волейболісти гратимуть у сильних європейських першостях. Оскільки у найближчі роки наша держава має сконцентруватися найперше на відбудові інфраструктури, зараз вочевидь ми маємо сподіватися на другий варіант, за яким вже багато років розвивається сербський волейбол. У Сербії слабкий внутрішній чемпіонат, але їхніх гравців багато в найсильніших лігах світу і завдяки цьому балканці постійно борються за перемоги на Олімпіадах, чемпіонатах світу і Європи.

Вдома ж ми маємо головні зусилля зосередити на питаннях здоров'я нації - виховання молодого покоління через фізичну культуру і спортивні секції. На державному рівні в свідомості людей має бути закладена важливість активного способу життя. Ще коли судив чемпіонат світу в Італії, звернув увагу, що кожна третя людина там здійснює щоденні пробіжки. В нас такі люди - радше виняток з правил. Хоча останнім часом позитивні тенденції спостерігалися. Крім того, створювати умови для занять спортом. У тій же Італії, поряд із готелем, де жив - не менше 30-ти майданчиків для гри у стріт-бол. У цьому аспекті віддам належне нашому президентові Зеленському, великим шанувальником якого не є. Але розуміння, наскільки важливими є заняття спортом для українців, він має чітке. І сам веде активний спосіб життя.

В нашому випадку здоров'я нації - то дитячо-юнацькі школи і розвиток студентського волейболу як підґрунтя до волейболу професійного. Там не потрібні великі гроші, але молодь буде мати ігрову практику. У США, до слова, волейбол існує лише на студентському рівні. Професійних волейбольних клубів в Америці немає. І це не заважає збірній США доходити до фіналів Олімпійських ігор.

- Поряд зі здоров'ям нації при вихованні молодих спортовців має нарешті враховуватися фактор патріотичного виховання молоді. Закладувані в голови юнаків і дівчат не дуже далекими тренерами мантри на кшталт «спорт поза політикою» ні до чого доброго не привели…
- Я особисто завжди сприймав спорт одним із інструментів державної політики. В тоталітарних країнах на кшталт росії чи білорусі це проявляється яскравіше. Провали в економіці і суспільному житті прикриваються спортивними звитягами. В цивілізованих країнах картина трохи відрізняється. Але попри це спортовці в усіх випадках є послами своїх держав на міжнародній арені, її речниками і обличчям. На честь спортивних перемог підіймається національний стяг і лунає славень.

- З вами ситуація начебто зрозуміла. Бо в жодного іншого президента національної Федерації з будь-якого виду спорту в робочому кабінеті немає портрета Степана Бандери.
- Різні особи з волейбольного і неволейбольного середовищ через це мене діставали до самого початку війни. Тепер, мабуть, трохи вгомоняться. Патріотизм гравців теж для нас відразу став одним із ключових аспектів. На першому після обрання засіданні виконкому ФВУ я заявив у контексті деяких дуже відомих волейболістів: «За збірну в нас виступатимуть лише ті, у свідомості яких кольори національного стяга насиченіші, ніж барви грошових банкнот». Ця моя фраза викликала повне нерозуміння й навіть обурення в окремих відомих діячів харківського волейболу. Але байдуже. Хоч вище я вже сказав, що до ідеалу нам теж дуже далеко, але відповідну роботу з виховання наших спортовців ми ведемо постійно. Та найліпшим вчителем для них тепер має стати саме життя. Взагалі, виховувати треба не дорослих людей. Почуття любові до Батьківщини має виховуватися з дитинства. Але більшість наших тренерів про це навіть не думали. Важко чогось вимагати від людей, які з ранніх років наставляють дітей, щоб «били в кістку».

- Михайле Григоровичу, давайте відійдемо від спорту і поговоримо про те, що нині кожного українця болить найбільше - про війну з москалями. Звісно, головними дійовими особами є ті, хто на передовій, завдяки кому наша держава не просто стоїть, а дає рашистам по зубах. Але важливо, щоб ті, хто поки не задіяний зі зброєю в руках, знайшли у цій боротьбі свою роль і сумлінно її виконували.
- Згоден. Мене війна застала під Макаровом на Київщині, де два роки тому за невелику ціну купив невеликий будинок у котеджному містечку. Просто втомився протягом п'яти років жити в орендованому житлі, у квартирі на Виноградарі (спальний район Києва - авт.). Макарів - то 30 кілометрів від Києва. До офісу Федерації на Трьохсвятительській - півгодини їзди автівкою, якщо немає заторів, звісно.

Мушу сказати, що в перші дні війни зробив помилку: зателефонував генеральній секретарці нашої Федерації Катерині Біляченко і запропонував, щоб забирала маму і їхала з Києва до мене. Те саме сказав ще двом співробітникам ФВУ. Під Макаровом, мовляв, безпечніше, ворог сюди не піде. Його цікавить Київ. Слава Богу, що люди мене не послухали і залишилися вдома. Через кілька днів у нас було справжнє пекло. Я знаходився під Макаровом протягом десяти днів. На другу добу після того, як до нас зайшли рашисти, зникло світло і зв'язок. Та ще й опалення, бо будинок в мене опалюється електрикою. Найгірше було, що не знав жодних новин.

Вирішив, що не треба чекати і пішов у військкомат. Вистояв чергу. Коли там дізналися, що мені 61 рік, порадили йти подалі. Та пояснив, що сидіти і чекати, що мені пощастить, не хочу. «Спитайте, може потрібні люди в теробороні», - кажуть. Там теж людей було з надлишком, але мене записали. «Зброї поки немає. З'явиться - зателефонуємо». Навіть знайшли, де мене прилаштувати. Поруч із моєю хатою два мости. «Будете там охороняти», - кажуть. Власне, я сам туди пішов, не дочікуючись, коли з'явиться зброя. Хотілося бути чимось корисним. Першого вечора нас зібралося 46 мешканців прилеглих будинків. Дехто мав власну зброю - пістолети, рушниці. До десяти одиниць зброї було. Ми розділилися на бригади і почали чергування.

Та через два дні з 46-ти залишилося вісім людей. Зброю мав лише один. Довелося мені «взяти владу» в свої руки. Ми патрулювали поруч із лісом, неподалік, у районі гольф-клубу орки отаборилися, там стояло близько 300 їхніх танків, постійно з обох боків била артилерія, точилися жорсткі бої. Казали, що по лісу ходять кадирівці. Мабуть, вперше в житті пошкодував, що купив хату поруч із лісом. Крім сокири, більше її боронити не мав чим. Але відступати не хотів, хоч і моторошно було. Особливо коли неподалік від нас проїхала колона з 60-ти руZZких танків. «Хлопці, може, будемо кидати коктейлі?» - пропоную. Хлопці лише посміялися, мовляв, коктейлі кидають, коли танків один-два, а не 60.

Якоїсь миті я тримався лише тому, що поряд був сторож нашого котеджного містечка Гриша. Він повернувся до нас після того, як ішов зі зміни, вирішив скоротити дорогу і потрапив у руки до москалів. Ті хотіли його взяти в полон, але перепитали один одного: «Отдашь єму свой пайок?» Бажаючих не знайшлося і Гришу відпустили. Він повернувся до нас.

Ми протрималися до 5 березня. До того часу в Макарові точилися дуже серйозні бої. Людям без зброї там робити не було чого. Коли бомбардувальники пролетіли над нами так низько, що було видно пілота, Гриша каже: «Я додому». Зрозумів, що й мені пора вибиратися. І поїхав на Київ. З нас тоді навіть сміялися: всі в напрямку Житомира, а ти - в Київ їдеш. Ні, це не геройство. Хоча друзі з латвійської, німецької федерацій волейболу телефонували, пропонували їхати до них. Мовляв, Київ штурмуватимуть, рятуйся.

Але я вважав, що маю бути в столиці. У мене посада така, що тікати не пасує. Нехай у нас спортивна організація, але керівник має бути на місці. У Києві відразу намагався вступити до лав тероборони. Найперше для того, щоб отримати зброю. Поводитися з нею вмію, бо служив у ракетних військах стратегічного призначення за спеціальністю радіотелеграфіста. Правда, нині мої знання нікому не потрібні, бо ж азбукою Морзе ніхто вже не користується. Проте ні волейбольні зв'язки, ні моя причетність до лав ВО «Свобода» не допомагали. Телефонував особисто Олегові Тягнибоку. Але і він, й інші казали, що людей у моєму віці не беруть. Комплектують тероборону лише набагато молодшими і бажано з бойовим досвідом. Врешті мене взяли як водія. Сказав, що готовий їхати на власній автівці куди хочеш і в будь-який час.

- На вашій батьківщині, у селі Грабівка Калуського району на Івано-Франківщині війни, на щастя, поки не було. Але Україну вразила смерть на полі бою двох ваших земляків - братів Романа і Леоніда Бутусіних. Ви з ними були знайомі?
- Ні. Заочно знайомий з їхнім татом Олегом Бутусіним, людиною, яка народилася в росії, але перебралася в Україну в 2014 році, бо не могла існувати в реаліях путінського режиму. В Олега і його дружини - 12 дітей. Сім'ї допомогли поселитися в закинутій хаті в нас у Грабівці. Поруч із лісом. Облагородивши житло й подвір'я, Олег залишив дружину й дітей, подався до лав «Правого сектору» і почав боронити Україну ще в 2014-му. Пізніше до нього приєдналися сини Роман і Леонід. Хлопців я знав лише візуально, бо час від часу навідуюся у Грабівку на могилу мами та щоб погостювати в двоюрідної сестри, яка мені як рідна. Власне, вона мені теж розповідала, наскільки в Бутусіних культурні, завжди привітні діти, які добре вчаться у школі.

Роман та Леонід Бутусіни

Олег Бутусін - вельми начитана, порядна людина. Він - лісник за професією, дуже любить ліс і природу загалом. А ще має підвищене почуття справедливості. Тому став лісником і в нас у Грабівці. А ви ж знаєте, як у наших селах звикли ставитися до лісу. Всі вважають, що це їхнє, рубають направо і наліво, ніхто ні перед ким не відчитується. Олег хотів навести з тим порядок. Не дуже далеким жителям Грабівки це не сподобалося. Вони вчинили проти Бутусіна-старшого справжнє постання, навіть хотіли виселити з села. При цьому навіть мені в особистих розмовах дехто з тих «повстанців» говорив: «Він правий, але в нас завжди так було». Коли це почув, знайшов Олега в соцмережах, вибачився перед ним за своїх односельчан. Культурно пояснив, що вони просто не у всьому розбираються, але насправді то добрі люди. Хоча коли дивився відео тих судилищ, мені за земляків було соромно.

Я ж розумію, що Бутусін правий, як ніхто. Бо коли повертаюся додому дорогою через ліс і бачу ті пеньки після стихійної вирубки, відразу кажу доньці: «То мародери». Особливо прикро стає зараз, коли сини етнічного росіянина віддали за нашу державу життя у боротьбі з російськими окупантами, коли продовжує воювати сам Бутусін-старший, а дехто в цей час далі продовжує тягати ліс. Розумієте, героєм у такі часи здатен стати не кожен. Але людьми ми залишатися зобов'язані за будь-яких обставин.