Ліверпуль – Реал: холодна страва та поклик крові

За що ми любимо футбол? Іноді за те, що після футболу. Але найчастіше, все ж таки, за те, що під час нього. Півфінали Ліги чемпіонів - і нинішні, і минулорічні, і позаминулі, та й решта за останнє десятиліття (як мінімум) - це найкраще, що може статися у «грі мільйонів». І особисто мені дуже не вистачатиме цього драйву, цього шаленого торжества закономірності та незакономірності, якщо УЄФА все-таки вирішить скасувати півфінали та запровадити «фінал чотирьох».

«Реал» проти «МанСіті» - два найкращі матчі нинішнього європейського сезону. Не в образу буде сказано Клоппу та його блискучому «Ліверпулю». «Мерсисайдці» у своєму півфіналі теж влаштували видовище у протистоянні з «субмариною», і в ньому було достатньо нерву та холестерину. Але розпачу, фатуму, одержимості там не було. На щастя. Чи на жаль. А ось у протистоянні команд Гвардіоли та Анчелотті було все. І навіть більше.

Тут не буде докладного аналізу повторної гри - на «Бернабеу», в даному випадку інша мета. Скажу лише, що я щиро переживав за «Сіті». Ну, бо там наш Зінченко. А ще через те, що просто вболіваю за «Барсу». Та й за Гвардіолу також.

Проте почуття об'єктивності в мене не відбите. Як на мене, тут справа не так у чергових дивацтвах Пепа, який знову феєрично намагався переграти самого себе. Чи у фарті, як багато хто вважає. Справа, вибачте за мій абстракціонізм, у дуже тонких, невидимих ​​матеріях.

Getty Images/Global Images Ukraine. Родріго

Як скаже після гри герой матчу, 21-річний (!) Родріго, «ми були мертві, але ця футболка вчить вас битися до кінця». Саме так: це поклик крові. «Реал Мадрид» - це жива легенда Ліги/Кубка чемпіонів, що передається з покоління до покоління. У них у ДНК закладено перемогу. Принаймні воля до неї. Її заклали набагато раніше Рауля, Зідана та Роналду. «ПСЖ», «Челсі», «МанСіті», з якими «вершкові» впоралися на підступах до фіналу, за багатьма ігровими (та й не тільки) параметрами вважалися сильнішими за мадридців. Але далі пройшов саме колектив зі столиці Іспанії, який зумів переламати, здолати, повстати з попелу. Подібне не вдається волею лише одного характеру. Там справа обов'язково й у історичній пам'яті. Загалом, божевіллю хоробрих співаємо ми пісню!

Знову ж таки, якщо керуватися особистими уподобаннями, то я ще до гри в Мадриді передбачив, що саме «Реал» стане другим фіналістом. Ні, пророк з мене такий собі. Тут річ у іншому. Не те щоб я не хотів бачити суто англійський фінал. Хотів, і він теж був би знаковим. Але я ще більше хотів знову побачити «Ліверпуль» - «Реал». Рімейк київського фіналу 2018-го, який для мене залишився із болючим осадом. Щоб довго не розмірковувати з цього приводу, просто наведу слова форварда «червоних» Салаха, які він написав в одній із соцмереж відразу після того, як «Реал» оформив свій 17-й вихід у фінал головного єврокубка: «У нас є невирішене питання». Не треба, сподіваюся, нагадувати, про що це він: усі ми чудово пам'ятаємо, чим завершився той пам'ятний матч саме для єгиптянина.

Тепер «Реал» не має Серхіо Рамоса. А у «Ліверпуля» немає голкіпера Каріуса (так, він все ще залишається в клубі, але у заявці на ЛЧ його прізвища ви не знайдете). «Реал» не має і Роналду. Залишається «київський» герой Бейл, але він зараз у глибокому запасі. Так що Салах, Клопп і Ліверпуль мають шанс поквитатися, помститися. Адже помста, як ми пам'ятаємо, холодна страва.

Але зараз - не тільки про це, про помсту чи якісь особистісні нюанси або смаківщину. У фіналі апріорі не може бути випадкових, «залітних» пасажирів, обидві команди страшенно гідні титулу, обидві шалено харизматичні та знакові. Дуже хочеться, щоб саме таким за змістом та сенсом вийшов їхній матч 29 травня у Парижі.

Власне, а він, той матч, і не може бути іншим. Просто не може, от і все. З одного боку - Карло Анчелотті, для якого цей фінал уже п'ятий. Папа Карло у зв'язку з цим - рекордсмен серед рекордсменів. З іншого боку - Юрген Клопп, для якого гра проти «Реала» стане четвертою фінальною. І якщо у німця є свій борг щодо «Мадрида», то у італійця у відповідь «Ліверпулю» знайдеться і своя трагедія (пам'ятний 2005 рік), і своя помста (2007-й).

А ще майбутній «вінець сезону» може визначити і найкращого футболіста Європи цього року. Так, у цю тему, напевно, втрутиться Мундіаль-2022, але якщо там не станеться нічого надприродного, то за «Золотий м'яч» будуть сперечатися двоє фіналістів нинішньої ЛЧ - Мане та Бензема. Сенегалець проводить блискучий сезон: став чемпіоном Африки, веде «Лівер» до перемоги на всіх фронтах. Ну, а француз - той і справжнє одкровення. У 34 роки переживати свою головну футбольну молодість дано лише обраним.

Getty Images/Global Images Ukraine. 14 квітня 2021 року. Карім Бензема та Садіо Мане

Тож за визначенням нудно, нецікаво та прісно у цьому червоно-білому футбольному місиві не буде. Адже, крім усього іншого, не лише «королівський клуб», а й «мерсисайдський» може похвалитися «покликом крові». Майбутній фінал для «Ліверпуля» - вже десятий в історії «вухатого» кубка. До рекорду «Мадрида» - дуже далеко. Але все одно дуже і дуже переконливо. І там теж є своя невловима на перший погляд велич, що межує з безумством. Яке втілює так багато сонця у холодній воді. У якій немає самотності.

Давайте просто дочекаємось цієї гри.