Дар'я БЛАШКО: «Нам пощастило вижити у Чернігові»

Натуралізована білоруська біатлоністка Дар'я Блашко розповіла, як постраждала від російського вторгнення:

«Насправді, перші 5 днів ми взагалі не могли повірити, що це відбувається. Хоча на лижній базі було чутно постріли, буквально з першого дня. Нам здавалося, що це близько. Потім, як показав досвід, було ще далеко. Ми щодня чули постріли і з кожним днем ​​ми все менше виходили з підвалу.

На дев'ятий день настало відчуття, що тут небезпечно і треба щось робити. Сталася така ситуація, що до нас прийшли військові до підвалу, в черговий раз, і почали говорити, що тут російська диверсійна група висадилася. Хоча ми не могли зрозуміти і досі не можемо, це були наші (військові) чи росіяни.

Тому що дивишся і розумієш, що начебто не наші. Якось не складається. Ми передали інформацію, нам сказали, що це є наші. Була така ситуація. Один із наших людей вийшов і каже: «Слава Україні». А вони так трошки втиснулися, витримали таку маленьку паузу і відповіли трішечки з усмішкою: «Героям Слава». Це одразу ж кидається у вічі, напружуєшся.

Ми розуміли, що можемо нарватися. Спокійно з ними розмовляли, адже нас ніщо не врятувало б. Нас там було 15 людей і було застрелити питання трьох секунд. Ми б навіть не встигли нічого вдіяти. Тому ми акуратно спілкувалися з ними. У нас було світло. У Чернігові вже майже ніде його не було. Але лижна база трохи осторонь, за містом. Після виходу військових за півтори години пропало світло. І ми зрозуміли, що тут стало зовсім небезпечно. У тому підвалі просто страшно без світла. Плюс до того вода теж мала закінчитися, без світла насоси не працюють.

Ми могли залишитись без будь-яких ресурсів для життя. Жодних колодязів поруч немає, де можна було більш-менш безпечно набрати води. Тому ми розуміли, що треба їхати. Вранці ми дуже швидко зібрали речі та поїхали. Люди нас прийняли. Це було близько 2 км від бази. Район на межі міста, яке теж потрапляло під обстріл дуже сильно. За підсумками, там було не безпечніше, але нам пощастило вижити там. Ми дуже вдячні людям, які нас прийняли. Адже йти не було куди».