Гравець Яруда: «Мого дому немає. Ні в Ірпіні, ні в Маріуполі»

Гравець маріупольського «Яруда» Ігор Биковський застав війну в Маріуполі, де місяць прожив у блокадному місті, після чого зважився евакуюватися.

«Я жив на околиці міста з боку Широкіно. Я вже чув 19 числа звук снарядів, що летіли. Але далеко. 23 лютого у нас була товариська гра, а 24-го нам дали вихідний. У цей день годині о десятій вечора я дивився телевізор і вирішив лягти поспати. О першій годині ночі я прокинувся і до п'ятої вечора вже не спав. Стежив за новинами.

До останнього стверджував, що не поїду з Маріуполя. Мені і батьки з Ірпеня говорили, що треба їхати. Я відповідав, що все буде нормально, я залишуся. У батьків будинок згорів. Вони зараз в Німеччині. Мама встигла всіх вивезти 3 - 4 березня.

Як виживали? Дуже важко. Не було ні води, ні світла, ні зв'язку. Потім відключили газ. Я переїхав до своєї двоюрідної сестри, у неї чоловік на складі пшона працював. Вони змогли трохи запастися. На це і жили. Воду, слава Богу, набирали в колодязі десь в кілометрі від нас, на багатті нагрівали і так готували.

Ми жили в приватному секторі біля стадіону Бойка. Говорили, що приліт був і в нього. Були прильоти і в приватні сектори. Все над нами літало. Було страшно навіть виходити кудись. Але треба. Ситуація така була.

Моя машина з 28 лютого стояла без бензину. Я місяць не міг знайти бензин, а якщо десь і продавали, то за літр просили тисячу гривень. З 16 березня у нас внизу вулиці став прориватися зв'язок київстарівський. Я зміг додзвонитися матері, а вона по групах шукала. У нашому районі були люди, у яких є бензин. Вперше я до них сходив 16 березня. Мені відповіли, що чекають на мікроавтобус, тому що їх машина згоріла. Коли я прийшов 23-го, вони його так і не дочекалися, дали мені 20 літрів бензину, а я їх усіх взяв до себе в машину.

23 березня ми виїхали близько першої години дня. 9 людей, собака і кішка в одній машині. У 20 км від Маріуполя зупинилися на ночівлю, а 24 числа ми вже висунулися в бік Бердянська.

Коли я виїжджав, я надивився такого... Люди без голів лежали, без ніг і рук.

Виїжджали через Тополинку. Половина мостів була підірвана, половина - замінованих. Люди проклали через міст дощечки і залізяки, щоб машини могли проїхати. Виїжджав з міста близько двох годин: мало не кожні 15 метрів був блок-пост "днрівський. Там все було в "ДНР" вже. Ми переночували в Мангуші, звідти поїхали на Бердянськ. З Бердянська на Василівку. Далі нас не пустили, тому вся евакуаційна колона з 300-400 машин згрупувалася і поїхала в село, щоб на трасі не ночувати. Там місцеві взяли, поселили в школу. О шостій ранку ми знову виїхали на блокпост. Простояли там близько трьох годин. Годині о другій дня ми вже були в Запоріжжі. Всього дорога від Маріуполя до Запоріжжя зайняла два з половиною дні.

У мене татуювання на руці і на тілі. Вони мене на кожному блокпосту повністю роздягали, шукали свастику.

- Що у тебе набито? Служив?

- Ні, я футболіст.

- А хіба футболістам не треба служити?

Бувало докопувалися. У Токмаку я проїжджав блокпост близько трьох або чотирьох разів, тому що нас то туди, то назад розвертали. Одного разу вже не витримав і сказав:

- Ви мене вже четвертий раз перевіряєте!

У відповідь почув:

- Ти чо такий борзий? Як ти розмовляєш?.

Коротше, почали свої фішки плести. Телефон, телеграм перевіряли, листування, фотки. У мене якась група була у вайбері. "Блискавка", по-моєму, називається. Я навіть не знав, що вона у мене є. Один так довго читав її, покликав іншого. Той відповів.

- Це пропаганда якась. Ти мало через це пацана тільки що не вбив.

Загалом, смішні орки.

Спочатку, коли виїжджав з Маріуполя, було страшно. Незрозуміло було, куди їхати, хто там стоїть і що вони можуть зробити. Поступово трохи звик. Найстрашніше було, коли проїжджали дорогу заміновану. Говорили їхати тільки по колії, тому що вліво або вправо можна підірватися. За це переживав найбільше. Тому що людей ще віз. Було трохи страшно. А до того, що докопувалися типу "покажіть багажник, що везете", я звик.

Мого дому зараз немає. Ні в Ірпені, ні в Маріуполі. Все згоріло. Влучили снарядами. Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, щоб ми наша країна перемогла. Щоб ці тварюки були ізольовані від усього суспільства. Це нелюди якісь. Так не можна поступати. Ми бачимо по всій Україні, що відбувається. І ми ще не бачили навіть половину того, що в Маріуполі. Сподіваюся, ми скоро переможемо і все буде добре», - розповів Ігор Биковський.