Чому у відході Шевченка зі збірної України програли всі

Перші плоди, посаджені хорошим садівником, не завжди бувають смачними. Скоріше навпаки. На зорі своєї тренерської кар'єри Андрій Шевченко програв збірній Мальти. Хто тоді не кидав каміння в його город? Та всі кидали. І я в тому числі. Не найкращим чином команда, ведена Андрієм Миколайовичем, відіграла і в відборі на ЧС-2018. Хто тоді не називав головного тренера збірної України «кумом Павелка»? Та всі називали. І я в тому числі.

Але потім був відбір на Євро-2020, успіх в групі Ліги Націй і вихід в елітний підрозділ того турніру, і про попередні помилки і шорсткості Шевченка-тренера ми всі дружно забули. В першу чергу тому, що найкращий в історії нашої незалежної країни футболіст зумів створити відповідну до його статусу команду. Ну правда ж, і раніше збірна України перемагала Португалію. Так, не в статусі чинного чемпіона Європи, але з божевільним підбором виконавців. І раніше збірна України пробивалася до чвертьфіналу найбільшого міжнародного турніру, але ось гри, яка б була цікава, яка б радувала око, щоб так, по-справжньому проймала, до печінок, такого не було.

Шевченко і його тренерський штаб - применшувати заслуги італійців в жодному разі не можна - змусили всіх нас повірити, що, окрім горезвісної «фізики» у нас можуть бути і інші чесноти. Ті, які, як ми вважали, можуть бути тільки у топових колективів. А ще ми повірили, що, окрім «буратін», в нашій національній команді можуть з'являтися справжні майстри, чиї футболки будуть брати в якості сувенірів.

Перемога над Португалією - напевно, пік на даний момент тренера-Шевченка. Це і пік сприйняття його як футбольного месії для нерозпещеної успіхами нації, це і пік його збірної. Тоді, два роки тому, ми ж небезпідставно вважали, що нашій команді під силу грати у фіналі Євро.

***

На жаль, в силу різних причин після того піку настав спад. Збірна вже не була такою ж несамовитою і красивою. А ще після приблизно того моменту почався повільний, але невблаганний процес «бронзовіння» Андрія Миколайовича. Візуально він залишався все таким же - рідним для всіх нас - і по одну сторону екрану, і по іншу. Але успіх у відборі на чемпіонат Європи і вихід до елітної групи Ліги Націй зробили і свою чорну справу. На жаль, Шевченко остаточно повірив у власну тренерську непогрішність. У свою унікальність. І втратив ґрунт під ногами.

Його почало «штормити» ще до фінальної стадії континентальної першості. Вже після трьох стартових турів відбору на ЧС-2022 Андрій Миколайович, як завірили мене співрозмовники з Будинку Футболу, відверто зізнався, що, мовляв, далі нам нічого не світить, з цієї команди я вичавив все, що міг, і далі я буду готувати збірну на Євро-2024. А хто мислить інакше, той нічого не розуміє у футболі. Тоді ці слова ті, кому вони були адресовані, пропустили повз вуха. Тому що потрібно було їхати на Євро. І гідно там виступити. Але слова в пам'ять врізалися.

На Євро виступили гідно. І головний тренер збірної України знову прямо натякнув вищому керівництву УАФ, що «ловити» у відборі на ЧС-2022 нам нічого. Мовляв, потрібно вже зараз грати на перспективу, будувати нову команду, а якщо так, то потрібні і нові засоби, і більше часу з терпінням.

Я не збираюся засуджувати Шевченка за цю його позицію, якщо вона дійсно мала місце бути. Але я не можу зрозуміти, як нову команду можна будувати «по скайпу». На пропозицію про частіші візити в Україну для особистого контролю за «будівництвом команди на наступний Євро» тренер, за моїми даними, відповів категоричною відмовою. Мовляв, я вже настільки набив руку, що мені і з Лондона все видно.

У відповідь він отримав в два рази гірші умови за контрактом. Я не знаю, чи правий в цій ситуації президент УАФ, висуваючи такий ультиматум. Адже, наскільки мені відомо, угода про продовження співпраці з тренерським штабом Шевченка до кінця наступного року була негласно затверджена обома сторонами ще раніше - до старту Євро-2020. Так що здивування Андрія Миколайовича таким різким кроком Андрія Васильовича зрозуміти нескладно. З іншого боку, Андрій Васильович на правах «хто в домі господар» хотів показати, що питання про те, «втратила» збірна шанси на ЧС-2022 чи «не втратила», може вирішувати він. І тільки він. Як і інші подібні питання.

***

Ситуація в підсумку зайшла в глухий кут. Коса на камінь, як водиться говорити в таких випадках. Шевченко вважав для себе принизливим погоджуватися на зменшення платні в два рази, Павелко вважав неправильним платити за старими рахунками, з огляду на «тектонічні» зміни в поведінці свого статусного підлеглого.

За фактом програли обидві сторони. Незважаючи на розмови і аргументи про те, що Шевченко дуже хоче спробувати свої сили на клубному поприщі, предметного інтересу до його персони зараз немає. І простій навряд чи піде на користь наставнику, котрий ніколи досі не працював у клубі. Чув, що Андрій Миколайович пропонував свої послуги УАФ як «тренер-консультант» збірної, проте отримав відмову, тому що це все одно мало на увазі серйозні фінансові апетити. Він напевно не пропаде, але момент почати якісно новий виток кар'єри може бути втрачено.

Точно не виграв від такого розвитку сюжету і Павелко. Останнім часом глава УАФ міг похвалитися, хіба що, успіхами національної збірної і персоною її зіркового тренера, який служив свого роду індульгенцією від промахів Андрія Васильовича на інших ділянках його великого господарства. І чи знайдеться тепер для Павелка такий же серйозний і шановний «громовідвід» - велике питання.

Проте, відкату назад в даному питанні вже не буде. На найближчому виконкомі, дев'ятого серпня, за моєю інформацією, точно буде обраний новий головний тренер збірної України. І їм однозначно стане не Андрій Шевченко: на даний момент ця сторінка в історії збірної України завершена.

Але хто б не став новим тренером головної команди країни, його «рівняти» будуть по Андрію Миколайовичу. А рівень цей - досить високий. Нехай Шевченко і невдало стартував у відборі на найближчий Мундіаль, але зі збірної він пішов на коні. У статусі чвертьфіналіста Євро. У статусі тренера, який прищепив нашій команді цікавий, «смачний» футбол, який довів, що і ми можемо грати, а не тільки ходити по муках. Ці п'ять років, що Шева був біля керма збірної - це не тільки його досягнення, а й наше багатство.

Як ми тепер можемо знизити планку домагань? І чи віддамо свій час і свою любов наступному садівнику, перші плоди якого напевно будуть з гіркотою?