«Наркота? Ні в якому разі! Бухло? Ну дик!» Куди зник легендарний Адріано

Авторська колонка екс-форварда Інтера та збірної Бразилії на The Players Tribune.

Казали, що я зник.

«Адріано відмовився від мільйонів».

«Адріано - наркоман».

«Адріано животіє у фавелах».

Знаєте, скільки я такого перечитав? Ох, йо...

Ну ось він я. Посміхаюся - прямо перед вами.

Ви все ще хочете почути правду? Прямо від мене? Без вигадок? Ну тоді сідай поруч, браток.

У Адріано є для тебе історія.

***

«Фавели».

Навіть просто слово - і то його ніхто не розуміє. Іноземці... вони просто не розуміють нічого. Коли вони обговорюють Бразилію або пригадують діточок з нетрів, вони завжди вимальовують похмуру картинку. Біль і страждання.

І так, часом воно так і є. Але не все так просто. Коли я згадую своє дитинство у фавелах, я згадую тільки хороші моменти. Як ми запускали повітряних зміїв і грали в футбол. Це було справжнє дитинство, а не сучасна х..ня, коли тільки й робиш, що тицяєш пальцем в екран.

Мене оточувала сім'я, мої люди. Я був частиною спільноти. Я не страждав. Я жив.

І давайте начистоту, я гріб гроші лопатою, поки грав. Але скільки потрібно заплатити, щоб повернутися до цієї безтурботності?

М'яч завжди був у моїх ніг. Його туди помістив Бог. Коли мені було сім років, родичі назбирали грошей, щоб відправити мене в академію «Фламенго» - «есколінью» (маленьку школу). Ні хріна собі! З фавел - прямо у «Фламенго»? Ну поїхали - дайте тільки черевики зашнурую. І покажіть, де зупиняється автобус.

Витівка була трохи божевільна, тому що ми жили в Пеньї, а якщо ви знаєте карту Ріо, то відразу зрозумієте, що це у чорта на рогах, і дуже далеко від «Фламенго», чия школа розміщувалася в Гавеї. Були дев'яності, до появи жовтої лінії. Це два автобуси, і, оскільки я ще під стіл ходив, мені потрібна була опіка.

theplayerstribune.com

Так у моїй історії з'являється бабуся.

Бабуся! Дідько... Ви краще перехреститесь, коли вимовляєте її ім'я. Без неї я був би нічим. Ніхто б не знав Адріано.

Ні, ви не розумієте. Ця жінка! Просто персонаж! Легенда! Ось невелика історія...

Якось, коли я був у «Інтері», преса слідувала за мною по п'ятах. Журналюги паркувалися прямо біля мого будинку і навіть не думали з'їжджати. Я був у пастці. Тоді зі мною жила бабуся, і якось я почув закипаючу воду на кухні.

Я пішов її провідати. «Як воно, бабуля? Що готуєш?»

«Любий, я не готую».

Але на плиті стояла здоровенна каструля, яку ми використовували для пасти.

«Я просто міркую невеликий подарунок для наших друзів за вікном».

Я такий: «Чого?! Баб, ти з глузду з'їхала! Так не можна!»

Вона: «Ні-ні, я просто піду скупаю наших друзів із преси. Їм буде тепло і затишно! Їм сподобається!»

Йопрст, вона не жартувала! Я ледве її вгамував. Вона все повторювала «нехай залишать у спокої моє дитя! Я їх навчу!»

Ось така от була бабуся, розумієте?

Коли я був ще хлопчаком, вона супроводжувала мене на тренування щодня. У нас не було грошей, тому вона робила домашній попкорн для мене, для перекусу. Іноді вона відрізала шматочок білого хліба і сипала в центр цукру. Елементарні речі. Що могли собі дозволити. Але іноді чим простіше - тим смачніше. Особливо коли вмираєш з голоду. У такі моменти попкорн здавався делікатесом!

Коли я вирушав тренуватися, що вона робила? Думаєте, сиділа в кафе і ганяла чаї? Ні в якому разі, вона сиділа на трибуні і дивилася, як я граю. Годинами безперервно.

Найсмішніше те, що вона ніколи не могла вимовити правильно моє ім'я.

Скільки я себе пам'ятаю, вона завжди говорила «АДІ-РАНО!».

Так все і відбувалося. Поки ми грали, вона волала з трибун іншим дітям: «Гей, ти! Пасуй на Адірано! Ти що копаєшся, любий - дай м'яч Адірано!»

«Баб, ну тихо! Не можна так!» - я молив.

А коли ми завантажувалися в автобус, починався сеанс аналізу.

«Адірано, чому ти так бігаєш? Чому ти не йдеш на інший фланг? Я не розумію, чому ти не б'єш по воротах, любий».

Хахахаха! Блін, вона була невгамовна. Вона була Моурінью до Моурінью! Безжальна критика сипалася на мене без кінця.

І так - вісім років. Кожен день. Разом. Я ніколи цього не забуду. Ніколи, ніколи, ніколи. Складно навіть порахувати, скільки часу я провів із бабусею в автобусі. Там проходило все наше життя. А коли ще мені було робити уроки? Тож не дивно, що п'ятий клас я завалив тричі!

Бабуся жертвувала своїм життям заради того, щоб я став футболістом. А потім, в один день, мрії мало не прийшов кінець.

Раз - і все.

Коли мені було 15, «Фламенго» хотів мене відпустити. Чесно - рука на серці. Біда полягала в тому, що я тоді був лівим захисником, і я дуже швидко зростав. Занадто багато попкорну! Можете уявити, щоб я, Адріано, грав на лівому фланзі оборони? І ось наприкінці року тренери поставили всіх дітей у дві шеренги.

Потім вони вказували на когось пальцем і казали: «Ти - сюди»

Ліва шеренга - на вихід.

Права - залишаєшся.

І ось на мене вказують пальцем. Ліва шеренга.

Я вже йшов, як один з тренерів раптом закричав: «Ні-ні-ні, Адріано поки залишається».

Дивовижно. Шляхи Господні несповідимі, ось вже точно.

До того моменту я вже зрозумів, що головне - вижити. Коли мене залишили і посунули в атаку, я усвідомив, що то був мій останній шанс. І що я зробив? Я став битися. Я бив усіх, хто попадався мені на шляху.

Дещо ще чужаки не розуміють. Коли ти нападник - це не гонка. Зовсім ні. Коли м'яч у тебе, а попереду тебе вже готуються вбити два захисники, це не гонка. Це битва. Вулична бійка.

Що я роблю? Я б'ю всіх, хто мені заважає. Хрінак - і проблема вирішена. ;-)

Адріано - останній засранець, який залишиться.

«Фламенго» залишив мене в ролі нападника, а потім, через пару років, коли мені було 17, я пройшов в основу. Тепер я грав проти дорослих мужиків, які заробляли футболом на своє життя. Зовсім інший рівень. Довелося довести, що я теж не промах. Ніколи не забуду, як ми грали 11 на 11, і ми штовхали м'яч туди-назад. І раптом він опиняється прямо у мене. Захисники рвонули в моєму напрямку, а я їх відштовхую. Попереду приваблюють ворота, і я вже бачу, яким гарним вийде гол.

М'яч у моєї лівої. А ви знаєте, що я роблю, коли м'яч у лівої.

Це важко пояснити. Немов Бог спустився з небес і доторкнувся до бутси. Я закрив очі і вдарив по круглому так сильно, як тільки міг.

БУМ!!!

М'яч врізається в поперечину.

І злітає вгору. Побачимося!

Я клянусь, він так відскочив до центральної лінії. Серйозно. Я пам'ятаю, як на мене всі дивилися - гравці, тренери. Вони такі: «чорт, це той самий пацан, так?»

Я тільки думав: «дякую, тато на небесах. Дякую за цей дар».

Через кілька місяців мене вже запрошували до національної команди. Все сталося дуже швидко. Я все ще жив у фавелах з батьками. Коли по телевізору оголосили склад, я спав. І раптом в кімнату вривається мама з криками «Адріано! Адріано! Тебе взяли! Боже!»

А я хропів так, що тряслися вікна.

Мама продовжила кричати, поки я не продер очі і не побіг до телевізора.

18 років, у фавелах. Як тут не повірити в бога? Логікою такий розвиток подій не пояснити.

Вже через рік я перейду в «Інтер», де мене величали «Імператором».

Пам'ятаю, як тільки опинився в Італії, нічого толком не розуміючи. А навколо - Зеєдорф, Роналдо, Дзанетті, Тольдо. Блін. Мої кумири! Зеєдорф ходить роздягальнею без футболки - у гада 7% тілесного жиру. Респект!

Ніколи не забуду, як ми грали з «Реалом» на «Бернабеу» в рамках дружнього протистояння, і я вийшов на заміну. Ми отримали штрафний у меж їхнього майданчику, і я готуюся пробити. Чому ні? Але тут я чую ззаду голос: «Ні, ні, ні, я проб'ю».

Матерацці! Той здоровий покидьок! Хахаха!

Я ледь розумів, що він казав, тому що італійську я тоді ще не вивчив. Але він був злий - це було очевидно.

«Ні, ні, ні!»

Але я хотів пробити. І тут в кадрі з'являється Зеєдорф. «Ні, дай хлопчині пробити».

Ніхто не вплутається в суперечку з Зєєдорфом. І Матерацці відступає. Подивіться відео - на ньому видно, як він стоїть з руками на поясі, чекаючи, що я вдарю по горобцях.

Мене весь час запитують про той штрафний.

Як, як, ЯК? Як ти вдарив по м'ячу з такою силою?

Я відповідаю: Та блін, не знаю я. Я завдав удару лівою, а інше було в руках Бога».

БУМ!

Дев'ятка.

Складно пояснити. Так вже воно сталося.

Так почалася моя інтрижка з «Інтером». І до цих пір «Інтер» - це мій клуб. Я люблю «Фламенго», «Сан-Паулу», «Корінтіанс»... та всі місця, де я грав, але «Інтер» - це щось особливе.

Італійська преса? Це вже інша історія.

«Інтер»? Краще не буває.

Від цієї пісні у мене до цих пір мурашки, як тільки згадаю, як її затягували фанати на «Сан Сіро».

Che confusione

Sarà perché tifiamo

Un giocatore

Che tira bombe a mano

Siam Tutti in piedi

per questo brasiliano

batti le mani

che in campo c'è Adriano

«Всі ми стоїмо заради цього бразильця».

Фавелець на кшталт мене - і Імператор Італії? Адже я ще зробити толком нічого не встиг, і всі ведуть себе так, ніби я король. Пам'ятаю, як з Ріо приїхала вся моя сім'я - усі 44 особи, в бразильському стилі. Цілий район на одному літаку.

Про це дізнався президент містер Моратті (легенда!), Який сказав: «це особливий момент для хлопця. Давайте надамо його родині автобус». І він зробив так, щоб нам дістався цілий автобус. 44 бразильці - в тур по Італії! Ось це була сцена.

Тому я ніколи не скажу нічого поганого про містера Моратті або «Інтер». Кожному клубу потрібен такий керівник. Він бачив у мені людину.

Я знаю, про що ви думаєте.

«Але Адріано, чому ти пішов з футболу? Чому ти нас покинув?»

Кожен раз, коли я повертаюся до Італії, я чую це питання.

І іноді мені здається, що я один з найбільш незрозумілих футболістів на планеті. Люди реально не розуміють, що зі мною сталося. Вони все плутають. Але ж усе просто.

За дев'ять днів я перетворився з найбільш щасливої ​​людини на землі на найбільш нещасну.

З Раю - до Пекла.

25 липня, 2004. Фінал Кубка Америки проти Аргентини. Кожен бразилець пам'ятає цей матч. Ми програємо покидькам в останні хвилини. Вони несли всяку гидоту, знущалися над нами, намагалися вивести нас з себе і витрачати час. Луїс Фабіано був готовий їх усіх вбити. «Забийте на гру - давайте замочимо засранців!»

Решта - поема. Фільм. Пісня. Що завгодно, але не реальність.

М'яч влітає в штрафний. Всі плутаються. Тіла. Лікті. Я нічого не бачу. Подивіться відео - я реально намагався когось вдарити ліктем. І раптом я бачу м'яч біля ніг. Дар небес.

Я збрешу, якщо скажу, що я знав, куди б'ю. Я просто вдарив лівою з усієї сили.

БУМ!

Поцілунок від жиртреста всім аргентинцям !!

М'яч у сітці воріт, і я не можу передати ті емоції. Неймовірно.

Була нічия, але ми знали, що їх зламали. Ми знали, чим закінчиться серія одинадцятиметрових, і так і вийшло.

Juanzão - бум!

Чемпіони.

А Аргентина - ні.

Так ось переграти Аргентину - напевно, найкращий день у моєму житті.

Пацан з фавел, блін.

Це урок усім вам - не важливо, хто ви, хоч цар планети всієї, хоч імператор. В одну мить можна втратити все.

4 серпня, 2004. Через дев'ять днів я повернувся в Європу. Надійшов дзвінок - тато помер. Сердечний приступ.

Я не особливо хочу згадувати про це, але після цього дня я просто перестав відчувати ті ж почуття до футболу. Мій батько любив футбол - і я любив футбол. Все просто. Це була моя доля. Коли я грав у футбол, я робив це заради своєї сім'ї. Коли я забивав, я забивав заради неї. І коли помер батько, футбол теж втратив багато.

Я був в Італії, далеко від сім'ї, і я не міг змиритися з цим. Я впав у страшну депресію, став пити. Не хотів тренуватися. До «Інтера» це не має ніякого відношення - я просто хотів додому.

Якщо чесно, навіть не дивлячись на багато голів у Серії А, задоволення від футболу я більше не отримував. Це був тато - не можна просто взяти і сказати «проїхали».

Не всі травми - фізичні.

Коли я пошкодив ахілл у 2011, я знав, що на цьому все. Можна зробити операцію і спробувати повернутися, але ти будеш іншою людиною. Моя швидкість пішла. Мій баланс - теж. Я кульгав. У мене до цих пір діра в щиколотці.

Те ж було, коли помер батько. Тільки шрам був усередині.

«Що сталося з Адріано?»

Все просто.

Одна діра в щиколотці, інша - в душі.

У 2008 в «Інтері» був Моурінью, і це був перебір для мене. Преса була всюди, а Моурінью тільки і робив, що вторив: «Твою наліво! Що за х..ня! Ти мене ви****ш, пацан? »

Я такий: боже... мені треба бігти.

Я не міг впоратися.

Коли мене викликали до збірної, ще до того, як Моурінью пішов, він запитав мене: «Ти ж не повернешся?»

«Ти і сам все знаєш».

Квиток в один кінець.

Журналісти часом забувають, що всі ми люди. І на Імператора серйозно так тиснули. Я все дитинство провів у злиднях. У дитинстві я грав у футбол і тусувався з друганами. І мало що змінилося. Це не прийнято говорити, все такі серйозні, але я буду чесним - я як був пацаном з фавел, так і залишився.

Преса писала, що я «зник». Що я повернувся в фавели і підсів на наркоту. Мої фотографії в оточенні гангстерів були всюди, але я тільки сміявся.

Я повернувся до свого народу, до своїх друзів, до своєї спільноти. Я не хотів жити в замку на пагорбі вдалині від усіх. Я хотів знову бути АДІ-РАНО і хрустіти попкорном.

Звичайно, в житті завжди доводиться чимось жертвувати. Я був не в формі - у всіх сенсах. Я потребував допомоги. Я повернувся в Сан-Паулу і звернувся до Центру фізіотерапії та фізіології (REFFIS) - там працювали найкращі фахівці в світі. Я став ходити до психолога, який допомагав впоратися з депресією.

Тут я знову хочу віддячити містеру Моратті, який завжди поводився максимально порядно. Він залишив мене в спокої і розумів, через що я проходив. Я пару разів повертався до Італії, але я не міг їм брехати.

Якось містер Моратті зателефонував мені: «Як ти себе почуваєш?»

І я сказав: «Чесно, я більше не можу. Я хочу залишитися в Бразилії ».

І він все зрозумів. Він залишив мене в спокої. І я поважаю його за це.

«Адріано відмовився від мільйонів, щоб повернутися додому».

Так, може, і відмовився. Але скільки коштує душа? Скільки грошей потрібно, щоб перестати себе обманювати?

Тоді мене зламала смерть батька. Я хотів повернути собі колишнього себе. Я не приймав наркотики. Пив я? Так, звичайно. О, так. Можете взяти аналіз сечі, якщо хочете - ніякої наркоти ви не знайдете. Це вб'є маму і бабусю. Але знаєте що? Алкоголь ви точно знайдете. Стаканчик з сечею можна з кайпіріньєю сплутати!

Коли я знову повернувся у «Фламенго», я не хотів бути імператором. Я хотів бути Адріано. Хотів отримувати задоволення. Як у дитинстві, в молодіжці! Іноді ми приходили тренуватися не заради гри, а щоб бухнути ввечері. Як тільки звучить свисток - ми в режимі вечірки. Дружини все знали. ;-)

Getty Images/Global Images Ukraine

Наступного дня не всім буде солодко на тренуванні. Тоді товариш скаже «нічого, братан, я бачу, тобі х..ово. Я за тебе побігаю».

Ми все робили разом. І вигравали! Перший титул «Фламенго» за 17 років - не жарт!

Після смерті батька я став іншою людиною, але в тому сезоні я був у порядку. Я був Адріано.

Адріано-пацан з фавел.

Адріано-пацан з бабусею в автобусі.

Адріано-пацан, якого мало не вигнали з «Фламенго».

Адріано-пацан, який бореться.

Адріано-засранець, який витримав.

Я ніколи не змінювався. Гроші, слава... вони не змінюють те, ким ти народився.

Я не виграв чемпіонат світу, ні.

Не виграв і Лібертадорес. (Вашингтон, сука ти!)

Але знаєте, що? Я виграв досить. Моє життя було досить непоганим.

Я гордий бути Імператором. Але без Адріано він не коштує нічого.

Адріано не носить корону. Адріано - хлопчик з нетрів, якому допоміг Бог.

Розумієте?

Адріано не пропав у фавелах. Він повернувся додому.