Королівство кривих дзеркал. Навіщо Суркіс призначив Луческу тренером

Якби мені це сказали позавчора, я б відверто поржав. Вчора ситуація змінилася: я був просто здивований. Сьогодні мій устаканений роками і поняттями шаблон рознесло на шматки до бісової матері. Зізнатися, я до сих пір не тільки в шоці. Я до сих пір не можу зрозуміти, навіщо це все: Луческу в «Динамо».

Більш ніж упевнений, що в подібному, як мінімум семантичному замішанні знаходяться практично всі, хто вважає себе більш-менш такими, хто розбираються в грі ногами в м'яч. Право, якби Суркіси призначили на посаду головного тренера «Динамо» Олега Блохіна, Йожефа Сабо чи навіть Сергія Морозова, не кажучи вже про Юрія Максимова або Віктора Скрипника, реакція тотальної більшості не була б такою. Такою приголомшливо очманілою. Та й різко негативною, чого вже там.

Але, люди добрі, давайте з вами спочатку відокремлювати мух від котлет. А це означає наступне: у відсутності, вибачте, здорового глузду братів Суркісів дорікнути може тільки повний ідіот: де вони зараз в «харчовому ланцюжку», а де зараз ми. Стало бути, свої аргументи на користь призначення саме цього тренера саме в цю команду у них точно були. І ці аргументи не потрібно шукати в глибоких підвалах Конча-Заспи. Вони практично на поверхні: Мірча Луческу - один з найкращих тренерів, який коли-небудь працював в чемпіонаті України. Якщо взагалі не найкращий. На його користь говорять не тільки титули і вихованці, а й стиль гри, і стратегія клубу, в якому він раніше працював. До речі, хтось згадає, що свого часу, після того, як зі збірної України зі скандалом пішов головний тренер Мирон Маркевич, тодішній президент ФФУ Григорій Суркіс звертався до президента «Шахтаря» Ріната Ахметова з дивним, на перший погляд, проханням - дозволити тодішньому керманичу «гірників» Мірчі Луческу суміщати посади і в «Шахтарі», і в національній збірній України. До такого фінту «вухами» ГМС тоді можна було ставитися по-різному. По-різному і ставилися. Але факт і в тому, що як тренер Мірча Луческу завжди подобався Григорію та Ігорю Суркісам. Більш того, чутки про можливий прихід Мірчі Михайловича в динамівську команду роїлися і раніше. Причому, наскільки мені відомо, чутки аж ніяк не безпідставні. Так що можна спробувати несміливо так стверджувати, що нагорода знайшла свого героя. І навпаки.

Тепер про найнеприємніший - для переважної більшості нас, скажімо так, момент в цьому призначенні: мовляв, люди з динамівським ДНК сприймуть це призначення, як знущання, глузування і, що більш серйозно, як зраду. Ну, я вас благаю. У великому бізнесі давно не місце сентиментів. Адже ви не гірше за мене знаєте тренера, який очолював в Іспанії відразу три тамтешніх гранди. А колишній тренер «Шахтаря» грав в них в той час, коли був футболістом. Не менш показовий приклад - «особливого» Моурінью, на якому клеймо ніде ставити. Конте, Анчелотті, Хітцфельд - та хіба мало ще кого можна згадати в цьому контексті. Власники клубів призначають в свої команди тих, кого хочуть, кого вважають більш доречними. Так було, є і буде. І вболівальники в зв'язку з цим - на надцятому місці. Ось раптом виведе Луческу «Динамо» в групу Ліги чемпіонів, а потім візьме національне «золото», і його носитимуть на руках. До того ж, це саме вболівальники молили і волали, щоб було «нединамівське серце». Отримайте і розпишіться: найбільш нединамівське.

З опозицією всередині динамівського клубу складніше буде. Це в «Шахтарі» у Мірчі був повний контроль. У Києві такого не буде. Ну що ж, Ігорю Михайловичу доведеться ламати Заварова співтовариші через коліно: або прошу любити і жалувати, або ласкаво просимо на вихід.

Але навіть і не це найголовніше, не найбільш показове і найбільш кричуще, чи що. Можливо, не всім відомо, але Луческу пішов з «Шахтаря» не по своїй волі. Будь його, він би до сих пір позіхав на тренерському містку команди. Його м'яко прибрали. З тієї непростої причини, що Ринат Ахметов побачив, що нічого нового цей тренер «Шахтарю» вже, на жаль, не принесе. На дуже превеликий жаль, час таких олдскульних в усіх відношеннях тренерів майже канув в лету. Мірча Луческу досі покладається на свої рефлекси і тренерську чуйку. Виключно на них. Був час, що це працювало. Але в останні роки в «Шахтарі» вже перестало працювати. Переїхавши до Києва з Донецька, Луческу дуже змінився. Як тренер, в першу чергу. Це було помітно навіть по його згаслих очах. Та й ставлення до нього Ахметова теж змінилося. Ринат Леонідович виріс з шинелі Луческу. І якщо раніше він дивився на румунського метра знизу вгору, то тепер - зовсім по-іншому.

Останній рік-два Луческу в «Шахтарі» - це хроніки пікіруючого бомбардувальника. Не кажучи вже про час в «Зеніті» чи збірній Туреччини. До речі, ви можете уявити Спиридона, який бігає зі схемами, як Северіно, чи таким, що сидить у верхотурі «Олімпійського» з мобільним телефоном, як Ріанчо? Ось і я не можу. Суркіси, радше за все, можуть. Їм ця шинель все ще здається зручною.

Це їхня справа. Їхні таргани. Але якщо когось цікавить моя особиста думка, то скажу так: це вже не осінь патріарха. Це зима. Чи патріарха? Не знаю: чоловікові вже через пару днів стукне 75-ть, дай Бог йому відмінного здоров'я і довголіття; до тренерства йому? Чи буде він вчити і виховувати молодих, вибудовувати спадковість в клубі, в якому не роблять ставку на бразильців, переглядати матчі суперників, ігри молодіжок та інше, інше, інше...

І ось ще що. До широко відомого у вузьких колах Василя Уткіна можна ставитися по-різному. Але, на мій погляд, він іноді говорить правильні і адекватні речі. Одна з них - на примусовий відхід Юрія Сьоміна з посади головного тренера «Локомотива». Уткін тоді сказав приблизно наступне: «ікони повинні висіти на стіні, а не сидіти в тренерському кріслі».

Я підпишуся під цими словами. Навіть якщо в підсумку буду неправим.