Фергюсон, Дункан Фергюсон

«Евертон» змінює тренерів нечасто. У всякому разі, у порівнянні з іншими англійськими командами першого ешелону. Від «ірисок» менеджери йдуть або на підвищення, або їх звільняють через вже зовсім незадовільні результати. Коли ж «хмарно з проясненнями», тренер ліверпульців може бути спокійний за своє майбутнє: у Білла Кенрайта, президента клубу, терпець уривається вкрай рідко. Але в нинішньому сезоні навіть флегматичний Кенрайт дозволив собі різкі рухи. Втім, а як тут не дозволити, якщо його дітище «влетіло» в дербі «Ліверпулю» 2:5 і плететься в зоні вильоту. Нарешті тренеру команди Марку Сілві вказали на вихід. І тимчасово виконуючим обов'язки наставника «синьо-білих» поставили Дункана Фергюсона. Так-так, того самого: колишнього форварда «Евертона», який встиг стати по-справжньому культовою фігурою на «Гудісон Парк».

Чому вибір клубного керівництва «ірисок» припав саме на цього шотландця? Та все просто, взагалі-то. Дункан - непотоплюваний асистент будь-якого тренера «Евертона», починаючи з Мойеса. Хто б не приходив тренувати ліверпульців, Фергюсон завжди був в штабі. Типу як Михайлов в київському «Динамо». Крім того, Фергюсон - ще й жива легенда «синьо-білих», яка своїм прикладом повинна розворушити команду, яка зараз переживає не найкращі часи.

В принципі, так і вийшло. Під час своєї першої гри в якості «в.о.» тренера «Евертона» Дункан ні на хвилину не присідав. Він метався по бровці, вирував і шаленів, немов в кращі роки своєї змагальної кар'єри. Він вимагав від своїх нових підопічних пристрасті і агресії. Власне, а що ще він міг вимагати? Але саме в такому руслі - «чіпляючись за кожну травинку» - «Евертон» несподівано зумів переграти «Челсі». І покинув зону вильоту.

Якраз таким - буйним, нестримним і агресивним і був не так давно футболіст Фергюсон. Дункан Фергюсон. Багато його називають на англійський лад Данканом, але він цієї інтерпретації свого імені терпіти не може, підкреслюючи, що він Дункан. Як справжній шотландець.

***

У справжнього шотландця Дункана Маклаута, ой, вибачте, Фергюсона, в дитинстві не стояло питання, яким м'ячиком гратися - футбольним, тенісним або для гри в регбі. Рідний дядько Дункана - Алекс Фергюсон - став футбольною іконою не тільки в рідній Шотландії, але і в Англії. Тому племяш теж пішов второваною стежкою. Сер Алекс, правда, який тоді ще не мав лицарський орден, після «стажування» в різних другосортних шотландських командах знайшов себе в «Рейнджерс», де провів свої найкращі роки в якості гравця. У «Рейнджерс» потрапив і Фергюсон-молодший. І теж залишив в цьому славному клубі свій слід, вигравши титул чемпіона Шотландії. Правда, по-справжньому знаменитим Дункан став не через це. У 1994 році фактурний нападаючий (його зріст - 193 сантиметри) в одному з поєдинків шотландської Прем'єр-ліги навмисно вдарив суперника головою в обличчя.

І це після того, як суддя зупинив гру. Опонентові міцно дісталося - розбита в кров губа, заплямована кров'ю форма. Що дивно: арбітр навіть жовтою карткою не нагородив грубіяна. Але цей епізод не пішов від футбольної громадськості. Завдяки пресі вдалося роздмухати справжній скандал. Той момент з буцанням неврівноваженого нападника «Рейнджерс» став предметом детального розгляду. Дорозбирались до того, що Фергюсону присудили три місяці тюремного ув'язнення. Справжньої в'язниці! Подейкують, так строго вчинили тому, що нібито прокурор, який розглядав цю резонансну справу, був затятим уболівальником «Селтіка». Може, просто брешуть. До слова, це було далеко не перше рукоприкладство Дункана. Та й не перший термін. До того він бився в барах, лупив таксистів, а один раз дісталося навіть поліцейському: теж буцнув бідолаху головою в обличчя. За це отримав рік умовно.

Проте, Дункану довелося відбувати покарання в справжній в'язниці. І не якийсь там, а в найстрашнішій в Шотландії - «Барлінні». Примітно, що в «Рейнджерс» не стали чекати, чим закінчиться вся ця історія, і поспішили спровадити свого буйного футболіста від гріха подалі. Але не в глушину, в Саратов, до тітки. А в оренду, в Ліверпуль, в «Евертон». Тому так вийшло, що Дункан мотав строк вже не гравцем клубу з Глазго, а гравцем клубу з Ліверпуля.

До речі, для багатьох уболівальників «ірисок» Фергюсон вже в тюремній камері став знаковою фігурою. Ось вже капризи долі: комусь потрібно горбатитися на полі, і тебе ніколи не полюблять, а хтось просто заїхав у морду, і моментально став героєм. Дункану в «катівню» писали листи багато вболівальників «Евертона». Серед інших писав зворушливі послання маленький хлопчик Вейн Руні, який займався тоді в дитячій школі «Евертона». Дункан відповів пацану. А коли вийшов на свободу, вони зустрілися і подружилися. Сюжет, гідний голлівудського сценарію: ветеран Фергюсон йде на заміну в одному з матчів «Евертона», і вішає капітанську пов'язку на руку 18-річного Руні. На жаль, стати справжнім наступником Дункана в «Евертоні» Вейну не вдалося: його оперативно забрали на підвищення в «МанЮнайтед».

Твіттер Евертона

Перший час на волі у Фергюсона не клеїлося. То на свою першу прес-конференцію він вирядився в піджак червоного кольору (привіт, «Ліверпуль»), то нічим не може допомогти своїй новій команді, яка застрягла на самому дні турнірної таблиці. Апофеозом стало його водіння - правильно - в нетверезому вигляді. Дуже нетверезому. Але тоді правила були не настільки суворі, і Дункан відбувся лише штрафом. І провів лише ніч у в'язниці.

Але далі Фергюсона прорвало. І прорвало відразу після того, як його випустили з «буцегарні»: тобто фактично за кілька годин перед матчем з «Ліверпулем». Чи то в покарання, чи то від безвиході тренер «ірисок» вирішив випустити ледь протверезівшого Фергюсона в основі. І той забив гол і зробив асист. «Евертон» переміг 2:0, і після того матчу почав повільно, але вірно дертися нагору.

ФК Евертон

Верх того «Евертона», та й Фергюсона-футболіста - перемога у фіналі Кубка Англії-1995 року, в якому був переграний не хто інший, а «МЮ». Манера гри того «Евертона» дуже підходила Дункану: силова боротьба, навіси, характер і емоції. За «ірисок» він забив не так вже й мало - 62 м'ячі, причому майже половину - головою. Більше за нього тоді в «Евертоні» не забивав ніхто. Було навіть таке свого часу, коли його дядько начебто хотів бачити свого родича в «МЮ». Чому трансфер не відбувся, достеменно невідомо.

Після «Евертона» Дункан зважився на трансфер до «Ньюкаслу». «Сороки» тоді літали високо, не рівня нинішнім. Але стати там таким же культовим гравцем, як і в Ліверпулі, шотландцеві не вдалося. І він знову увійшов в ту саму річку - повернувся в «Евертон», де красиво і благополучно завершив кар'єру, забивши в своєму прощальному матчі гол на останніх хвилинах.

Окрім забитих м'ячів, вболівальники синьої частини Мерсисайда пам'ятатимуть цього нападника і за кількістю вилучень. Їх у нього було аж вісім - більше всіх серед форвардів в історії АПЛ. Причому, що показово, часто-густо Фергюсона вилучали після того, як він зводив рахунки зі своїм опонентом після свистка арбітра. І, як ви правильно здогадалися, своїм коронним ударом: головою в обличчя. Хоча останнім часом він вивчив і пару прийомів з боксу: своє останнє вилучення отримав за удар суперника кулаком в живіт. Він пізніше виправдовувався, що лупив тільки німців або німецькомовних (мстився за Другу світову!?), але це неправда: від нього діставалося і землякам-британцям.

А ще Фергюсон прославився на весь Ліверпуль тим, що двічі карав недолугих грабіжників свого житла. У перший раз двоє злодюжок залізли в будинок Дункана невчасно: той виявився на місці. Одного він побив, зв'язав і передав поліції, другий благополучно ретирувався. Другому явно пощастило більше, бо його приятель кілька днів пролежав у лікарні після спілкування з футболістом. У футболіста, до речі, теж залишився «привіт»: так розійшовся, що зламав об череп грабіжника палець на руці. Не пощастило злодієві і в другому випадку. Фергюсон огрів нахабу по голові пляшкою вина, коли той порався в барі Дункана.

Ось такий він, нинішній головний тренер «Евертона» - нестримний, буйний, емоційний, прямолінійний. Але справжній. І обожнюваний фанатами.

***

Це, безумовно, красива історія повернення. Повернення легендарного гравця команди на тренерський місток. Повернення такого собі «Містера АПЛ» кінця минулого століття. Фани на «Гудісоні» були в екстазі, коли стрибаючий від щастя Фергюсон після фінального свистка почав цілувати бол-боя, а потім по черзі поцілував багатьох футболістів своєї команди.

Твіттер Евертона

У ті хвилини він напевно відчував себе Ахіллом, який тільки-тільки розбив Трою. Але, на жаль, в цій історії навряд чи може бути щасливий кінець. Ну, або хоча б тривалий період. Час Фергюсона і таких, як він, залишився в минулому. Канув у Лету. Як і час істинного британського футболу, який закінчився десь на підступах до Міленіуму. Так, зараз таких не роблять, адже відмінною рисою форвардів нинішнього покоління є доглянута шкіра й такий же Інстаграм, а не розбите в кров обличчя. І своє, і чуже. Та брудне екіпірування. Єдиним з решти, хто ще тримає марку брутальності, є Ібрагімович. Але і він невблаганно дрейфує в сторону Роналду. Дункан крім своєї великої душі і не менш великих кулаків може дати теперішньому «Евертону» тільки емоції, драйв, заряд. Це добре. І цього чимало. І «Гудісон Парк» його буде обожнювати при будь-яких результатах. Але він в ролі тренера навряд чи може дати більше команді, адже звик мислити частіше руками, він навряд чи може навчити її азам тактики або виходу зі складних ігрових ситуацій. Тому що він швидше пам'ятник, а не тренер. Причому пам'ятник минулої епохи, а не прийдешньої. Тому він залишиться в історії одного з найстаріших клубів Англії лише як тренер-тимчасовець. Хоча, заради об'єктивності, він це чудово розуміє.

І Дункану цього цілком достатньо. Він і не намагається набивати собі ціну. Шотландець просто підставив плече своєму головному клубові в кар'єрі. Як клуб свого часу підставив йому. А коли погодиться якийсь Анчелотті або Емері очолити «Евертон» на постійній основі, Фергюсон так само раптом відійде на другий план. Тобто, знову буде працювати в тренерському штабі новоявленого коуча. Як колишня клубна легенда і з натяком на зв'язок поколінь.

У нього в зв'язку з цим абсолютно інші амбіції, ніж у його дядька. Але Дункан теж залишив свій слід в англійському футболі.

Валерій ВАСИЛЕНКО