Сергей САВЕЛИЙ: «Спортивная журналистика становится женской»

В среду гостем Sport.ua стал украинский спортивный комментатор Сергей Савелий. Он вспомнил моменты из своей карьеры, рассказал о современной спортивной журналистике, а также поделился мнением о чемпионате Украины по футболу.

— Вітаємо Вас з ювілеєм, бажаємо творчих успіхів, нахтнення. Ви за всі ці роки не втомилися від українського спорту, від хвилювання за виступи наших команд?
— Колись давно був фільм «Чоловіча розмова», у якому Олександр Кавалеров грає на гітарі і виконує таку пісеньку: «Нет, ребята, не для нас, определенно, жить не видя и не слыша ничего. Даже если будет сердце из нейлона, мы научим беспокоиться его!». Не потрібно заспокоюватися, мені не набридло вболівати і розповідати про український спорт. Чому саме про український? У нас завжди була така специфіка у спортивній редакції чи зараз спортивному об'єднанні — більше уваги в спортивних новинах приділяти саме українському спорту. Прикро, що зараз багато де немає спортивних новин. Небагато редакцій приділяють увагу українському спорту. Про міжнародний спорт завдяки «світовій павутині» можна стільки прочитати... А про змагання високого рівня серед українських спортсменів наші новини частенько подають. Ще ТРК «Київ»: вони розповідають новини не лише про події, які відбулися в Києві, але й про київських спортсменів у змаганнях державного рівня. Більшість вважає, що популярніше, престижніше розповісти про Формулу-1. У кожного свої смаки, але про Формулу-1 можна подивитися на ста каналах і прочитати на мільйонах сайтів.

— Ви слідкуєте за колегами? Вам імпонує сучасна українська спортивна журналістика?
— Мене часто запрошує Саша Журахівський, у нього є програма «Овертайм» на «Радіо Ера-FM». Він часто запитує про стан сучасної спортивної журналістики. Я кажу, що зараз і спортивна журналістика, і взагалі журналістика стає жіночою. Журналістика із жіночим обличчям. Мене інколи запрошують зустрітися зі студентами факультету журналістики Київського університету, точніше — зі студентками. Там студентів на факультетах журналістики немає, лише студентки. Приємно, звичайно, коли в тебе беруть інтерв'ю симпатичні дівчата.

— Як Ви вирішили стати спортивним журналістом? Вас професія знайшла чи Ви самі свідомо пішли у цю професію? Хоча школи спортивної журналістики не було...
— Зараз в Інституті журналістики є спецкурс «Спортивна журналістика». Раніше такого не було. Як обрав спортивну журналістику? З дитинства займався усіма видами спорту. Я тоді не знав, чи є спортивна журналістика. Тоді телебачення не було у моєму селі, бо електроенергія до мене завітала у 1968 році, хоча це лише 135 кілометрів від Києва. По радіо слухав репортажі, наприклад, легендарного Озерова. Коли не вдавалося вигадати якусь причину і втекти з дому на вигін, щоб там грати з хлопцями у футбол, вдома доводилось самому в дворі грати. Двері сараю були воротами, туди я забивав. Якщо влучу в стіну — це погано, тому що, як правило, відвалювався шматок крейди, і мати давала мені доброго прочухана. Але, щоб мені було цікавіше, я робив передачі від Метревелі на Месхі, від Сабо на Мунтяна, на Гусарова — і бив по «воротах», коментуючи свої дії. Не знаю, як воно вивело мене саме в спортивну журналістику, бо після закінчення університету я взагалі прийшов в «Останні вісті» українського радіо, де працював сім років. Але, коли в товаристві «Спартак» грали за телебачення і радіо наше, як правило, у команді було більше хлопців, які працювали у спортивній редакції. 10 листопада буде 35 років, як я працюю в системі Держтелерадіо. Через сім років роботи в «Останніх вістях» 13 листопада я перейшов у головну редакцію спортивних програм українського телебачення і радіо.

— Яким був Ваш дебютний репортаж? Хвилювалися?
— Я зараз навіть не можу згадати, в якому виді спорту був мій дебютний репортаж. Так сталося, що мені випало провести перший репортаж з першого матчу першого чемпіонату України з футболу, незалежної України. Я запам'ятав на все життя, що це було 6 березня 1992 року в Одесі, матч «Чорноморець» — «Карпати». Хвилювався тому, що ми транслювали лише другий тайм. 10 хвилин другого тайму зіграли — і електромережа стадіону «Чорноморець» не витримала напруги пересувної телевізійної станції, все погасло. Команди грали, їм вистачало світла, а для ПТС — ні. Думали, що вже нічого не вийде, але через 10 хвилин відновилося світло, відновився телевізійний репортаж. Добре, що це було в запису, другий тайм вийшов у скороченому вигляді — 35 хвилин. Тоді обласне телебачення записувало, їм було за честь тоді вийти на перший канал українського телебачення.
Перший мій репортаж був ще за часів Радянського Союзу. Був Кубок Радянського Союзу зі стрибків у воду в Запоріжжі. Там було багато відомих стрибунів у воду, зокрема легендарна Інга Афоніна. Фарід Абдулович Дасаєв, який спеціалізувався на цьому, не зміг поїхати, сказав мені їхати. Я поїхав. Добре, що біля мене тоді посадили тренера Костянтина Ларюшкіна. Я впевнено говорив тільки: «На вишці Інга Афоніна! Сподіваюсь, що рідні стіни їй допоможуть!». Штовхав Ларюшкіна — і він продовжував. Я його потім питаю: «А звідки Ви знаєте, що вона виконає саме цей стрибок? Тут же написані цифри: 45, 867». Він відповів: «Кожен стрибок закодований цифрами. Ми знаємо, що означає кожна цифра».

— Тепер Ви вже універсальний коментатор, можете розшифрувати цифри у будь-якому виді спорту?
— Я не боюся вже нічого, в принципі вже я й рідко коментую. На Олімпіаді-96 в Атланті запустили саммери по годині, а змагань ще не було. 45 хвилин був бейсбол. Виявилося, що це грали лідери Куба — Нікарагуа. Я був у нас колись на Республіканському стадіоні, у Києві колись була команда «Побутовик», вона була навіть срібним призером чемпіонату Радянського Союзу. Я на стадіоні запам'ятав тільки те, що якийсь колоритний дядько кричав: «Страйк!». Ось я майже 45 хвилин у цьому саммері розповідав про бейсбол, про свої враження, як він мені сподобався. Відверто кажучи, несподівано було. Інколи на Олімпіадах в саммері в зміст не вноситься щось, а якщо щось вилетіло — вони оперативно даюсь інше. Я б хоч трішки підготувався до бейсболу, якби знав, що він може бути. Якось викрутився.



— Який вид спорту Ви ніколи не коментували?
— Звичайно, дуже багато видів спорту не освоєно. Наприклад, городки ніколи не коментував. Я й не пам'ятаю, чи показували їх коли-небудь по телебаченню. Як правило, в саммері, якщо не коментував цілий репортаж, то хоч фрагментарно розповідав про усі види спорту в оглядовому випуску.

— Вас часто критикували за те, що багато емоцій, багато історій, але інколи немає конкретики?
— Нещодавно мій старший син сказав: «Батя, ти можеш, маючи досвід, вплив, повиганяти усіх цих футбольних коментаторів і знову сісти, щоб хоч якась душа була в репортажі? Зараз сіли, з правого боку монітор, зліва ноутбук — і почати розповідати інформацію...». Із тих, то зараз коментує, я ще можу послухати Вітю Вацка. Раніше я його педалюванням голосу був незадоволений, тому що це не наш менталітет. Коли кричать іспанці, італійці — це зрозуміло, у них це в крові. А в українців немає такого, щоб ми хвилину волали після забитого голу, це трішки не наш менталітет. Але останні матчі Віті я із задоволенням слухаю, тому що він цей епізод обігрує зі своїм галицьким підходом, додає гумору. Це моє старорежимне бачення.

— Кого ще можна слухати? Чи Ви без звуку дивитеся?
— Без звуку я не можу дивитися, тому що інтершуму немає. Чим гарно на Олімпіаді? Там нам у готель подавалися чисто інтершумові канали. Завдяки тому, що в готелі подавалися тільки інтершумові канали, нормально було, коли ми в Нагано відпрацьовували. Там можна було на повну потужність увімкнути інтершум — і я веду прямий репортаж ніби із хокейного матчу. Я лежу в ліжку, а кажу, що знаходжуся у Палаці спорту: «Шайба ледь мені в лоба не влучила!». У Скандинавських країнах практикувалися трансляційні спортивні канали, без коментаторів, лише інтершум і графіка. Тоді ще графіка була бідна. А зараз, маючи таку графіку, скільки інформації можна дати титрами! Зараз інформацію теж титрами дають: заміни, автори голів і т.д. Тоді глядач сам собі коментатор. Як виграє команда — і коментатор нормальний. Як тільки команда програла — коментатор дуже поганий.

— Коли Ви востаннє коментували в прямому ефірі?
— Ми гарно провели перші Європейські ігри в Баку, коментували тут. Я коментував свої улюблені види спорту. Було три види боротьби, ми повністю їх показували, незважаючи на те, що з Баку була різниця дві години. Нам було зручно, майже все було у прямому ефірі. Боротьбу жіночу, греко-римську і вільну відкоментував. Вже не хотів нічого коментувати, але моя землячка Юлія Пазенко дуже любить плавання, вона їздила на чемпіонати України, навіть на чемпіонати світу зі знімальною групою. Так сталося, що ми з Сергієм Фесенком ніби домовилися, що він коментуватиме Євроігри — і тут у нього щось не вийшло. Вже не було де когось шукати, я запропонував Юлії. Вона сказала, що боїться сама. Я сказав: «Добре, я сяду туди, скажу: «Ми розпочинаємо тривалий заплив в телевізійному ефірі. Я радий надати слово моїй колезі, яка дебютує. Сподіваюсь, у неї все буде гаразд і вона відкоментує більше Олімпіад, ніж я». Юля пішла — і відкоментувала. Хто б що не говорив, хай сяде, спробує. Є декілька людей, які критикували — не називатиму їх прізвищ — потім сідали на запис, навіть не в прямий ефір, потім прослуховували себе і сказали: «Ні, все, я не буду більше коментувати».



— Хто Ваш найкращий учень? Кого Ви вивели у великий світ журналістики?
— Я не вважав, що вивів у великий світ, але він сам в інтерв'ю якось зізнався, що вважає, я йому дав дорогу саме в коментування. Це Ігор Циганик. Хоча так, у Львові на стадіоні «Україна» грали «Карпати» — «Шахтар». Ігор тоді в нас працював, попросив спробувати зі мною коментувати. Я сказав: «Будь ласка». Потім ще інша людина на тому ж стадіоні намагалася. Не говоритиму, хто це. Я відверто сказав, що є у спортивній журналістиці багато інших жанрів для роботи (інтерв'ю, редакторська робота, сюжет, репортаж), але коментування — це не твоє. Я гадаю, він не образився. Він не коментував, але чудово знайшов себе у футбольній журналістиці, гарно він там зараз почувається. Не всім обов'язково потрібно бути коментаторами, це справді родзинка, чи десь когось півень клюнув у тім'ячко. До речі, мене в дитинстві точно півень в тім'ячко клюнув. У мене в баби був півень, він бився. Мені тоді було років 10, я вийшов на вулицю — він залетів мені на плечі і як клюнув! Боляче, звичайно, було. Може, це й спонукало... Тоді мені потрібно коментувати півнячі бої, щоб йому віддячити.

— Слідкуєте за успіхами Ігоря Циганика? Які спортивні програми дивитеся?
— Я не люблю програми. Я вважаю, що найкраща спортивна передача — це прямий репортаж зі спортивної події.

— Тоді, мабуть, Ви фанат телеканалу «Футбол», дивитеся усе...
— Зараз не дивлюся, тому що наш провайдер з «Футболом» не переуклали угоду. Тому я із задоволенням дивлюся «Євроспорт 1», «Євроспорт 2», у мене є вони. Щоправда, син в Інтернеті може знайти, я не дуже можу. Зараз молодший син пообіцяв, що ми підключимо футбольні телеканали, там дуже цікавий англійський чемпіонат. На жаль, вони не купили права на трансляцію італійського чемпіонату.

— «Профутбол» і «Великий футбол» не дивитеся?
— Дивлюся. Ігоря Циганика дивився цієї неділі. Я там бачу мого земляка Сашу Іщенка. Він сидить, а потім з гумором щось скаже. Він з Полтавщини. Полтавщина окупувала тут усе. Можу подивитися огляди матчів, якщо не бачив самі матчі. Але коли починають говорити: «Якби він вдарив не лівою, а правою — було б набагато ліпше»...

— Вам подобається чемпіонат України останні 5-6 років? Як Ви оцінюєте протистояння, наприклад, «Динамо» і «Шахтаря»?
— Оцінюю негативно в тому плані, що там не футбольне протистояння, а бої без правил. Скільки там жовтих карток, червоних... Таке враження, ніби вони влаштовують полювання один на одного. Гарної, динамічної, гострої гри немає. Всі вони хочуть вдарити когось сильніше по нозі, не дати комусь зіграти.

— Як Ви оцінюєте нинішню ситуацію в українському футболі?
— Зараз справді можна порадіти за луганську «Зорю». У них теж складна ситуація, вони не грають на рідному стадіоні. Я в Києві ходив на їхні єврокубкові матчі, їх тут підтримували. А так все якесь сіреньке стало... У моєї рідної полтавської «Ворскла», за яку я вболіваю, також проблемна ситуація. Але щоб вона на рідному стадіоні поступилася київському «Динамо» 0:4... Я не вважаю, що зараз «Динамо» на такому (!) злеті. «Ворскла» в матчах з «Динамо» або перемагала, або закінчувала гру з нічийним рахунком 3:3. З ким тепер кому грати? Зараз грає «Зоря», «Дніпро», «Динамо» і «Шахтар».

— Запитання від уболівальника. Як Ви ставитеся до донецького «Шахтаря», Рината Ахметова? Здається, що Ви більше вболіваєте за київське «Динамо«»...
— Так, я справді більше вболіваю за київське «Динамо».

— А як же об'єктивність?
— Якби я коментував, то намагався би бути об'єктивним.

— Уболівальник каже: «Коли Ви коментували матчі «Динамо» — «Шахтар», Ви завжди на боці «Динамо»...
— Я навіть не пригадую, чи коментував я матчі «Динамо» — «Шахтар». Можливо, за багато років й справді коментував. Кажуть, треба, щоб коментатор був об'єктивним, але ж усі ми люди. Я вболіваю за «Шахтар», особливо — коли він грає на міжнародній арені. У чемпіонаті України я вболіваю за київське «Динамо», за дніпропетровське «Дніпро», за полтавську «Ворсклу», якщо вони грають із донецьким «Шахтарем», а не за «Шахтар», і не тому, що я погано ставлюсь. Ми знайомі, я брав інтерв'ю і в Рината Леонідовича, і в Сергія Анатолійовича Палкіна.

Продовження інтерв'ю читайте тут и тут.



Спілкувалася Тетяна ЯЩУК, текстова версія — Дарія ОДАРЧЕНКО