ГУТЦАЙТ: «Справжній фехтувальник має бути вовком»

Спортивні змагання високого рівня Україна приймає нечасто. Слідом за чемпіонатами Європи з важкої атлетики й художньої гімнастики, які відбулися в Києві в 2004 році, третім турніром подібного рангу стала континентальна першість фехтувальників. Із 5 до 10 липня цей чемпіонат прийматиме столичний Палац спорту. Перед стартом кореспондент поспілкувався з головним тренером української збірної Вадимом Гутцайтом. Молодий фахівець зберіг чудову швидкість реакції із часів виступів на доріжці, тож під час бесіди встигав перебирати кнопками мобільного телефону й вітатися з колегами, які проходили поруч у Міністерстві молоді, сім'ї й спорту.

«Знову обскакали італійців, підняли на ноги живих і мертвих»
- Вадиме Марковичу, нинішній чемпіонат Європи для України - це успіх, здобуток чи почесний тягар?
- Ми боролися за право прийняти континентальну першість з італійцями й болгарами. Особлива конкуренція була з Італією, але, як і в футболі, перемога залишилася за нами. Два роки тому конгрес Європейської конфедерації фехтування більшістю голосів віддав турнір Україні - за Київ проголосували близько 70 відсотків країн.
У нас ніколи не проводили змагань фехтувальників подібного рангу. Сподіваюся, цей чемпіонат дасть поштовх до відродження фехтування в Україні, сприятиме популяризації цього виду спорту, приверне до нього увагу дітей і їхніх батьків. Крім того, ми закупили чимало фехтувального устаткування, яке незабаром розішлемо у регіони, аби там функціонували спортивні секції.

- Ваш авторитет зіграв свою роль в отриманні права прийняти першість?
- Думаю, головним чинником став авторитет українського фехтування в світі загалом. Адже впродовж останніх років наші спортсмени на всіх рівнях - від дітей до дорослих - стабільно піднімаються на найвищі позиції. І, звісно, певну вагу в світі має й національна федерація України.

- Наскільки суворими були вимоги до організації турніру?
- Довелося добряче попрацювати. Жодну з проблем не вдавалося взяти наскоком із першої спроби, але, гадаю, з усіма труднощами ми впоралися. Зокрема, купували інвентар, домовлялися про оренду Палацу спорту - скільки я в тверезому розумі, не пам'ятаю, щоб у Києві намагалися побудувати ще якусь спортивну споруду. Довго шукали людей для обслуговування турніру - підняли на ноги старих і молодих, живих і мертвих фехтувальників з різних куточків країни.

«Те, що наші шаблісти не потрапили на Олімпіаду, стало великим ударом для мене - там вони мали брати медалі»
- Яке значення має чемпіонат Європи для спортсменів, адже олімпійські ліцензії вже розібрані?
- За його підсумками сформують рейтинг, який впливатиме на жеребкування в Пекіні. Крім того, чемпіонат стає останнім контрольним стартом для європейських фехтувальників перед Олімпіадою.

- Чого очікуєте від своїх підопічних?
- Думаю, в рідних стінах перед своїми вболівальниками вони захочуть продемонструвати свої найкращі здібності. Якщо не затремтять, то медалі будуть. Насамперед, очікую, що високий клас покажуть ті, хто здобув путівку на Олімпійські ігри. А ті, хто «пролетів» повз Пекін, мусять довести, що вони сильні, а на головний старт чотириріччя не потрапили випадково.

- Як головний тренер збірної ви вже розібралися, в чому полягає причина невдачі, ска­жімо, чоловічої команди шаблістів?
- Для мене непотрапляння їх на Ігри стало великим ударом. У моїх сподіваннях саме команда шаблістів вважалася головним претендентом не просто на поїздку до Пекіна, а навіть на медаль.
Насправді хлопці самі винні - їм не вистачило стійкості характеру. Хоча, треба визнати, що й не пощастило - занадто багато несприятливих для нас факторів збіглося. У призери вибилися збірні, які спочатку не потрапляли на Олімпіаду. Ми ж програли у півфіналі європейського форуму один укол (!) росіянам (44:45), хоча вели перед - 40:31. Якби потрапили до фіналу, на 99 відсотків гарантували б собі вояж до Пекіна. Але й четверте місце на чемпіонатах світу та Європи не можна вважати провалом - мало українських команд з інших видів спорту можуть похвалитися подібними результатами.

- Ваше ставлення до шаблістів після цієї відносної невдачі не змінилося?
- Звісно, ні. Хіба що шкода свою тренерську працю. Та й самих хлопців, які пропускають такий значний турнір.

«Наші дівчата - «гиги-гага», а хочеться, щоб на Олімпіаді вийшли на доріжку й усіх порвали»
- Можете дати оцінку українським фехтувальникам із різних видів зброї?
- Шаблісти (Третяк, Лукашенко, Бойко, Штурбабін) - дуже приємні хлопці. Можливо, це й заважає їм перемагати, бо часом бракує спортивної нахабності, духу. Сильний спортсмен має бути вовком, який сам бере своє, адже ніхто тобі ніде нічого не подарує - як у житті, так і в спорті.
Шаблістки (Пундик, Хомрова, Козлова, Жовнір, Харлан) - молоді й веселі, хоча вже й титуловані. Вони просто дівчата «гиги-гага». Хочеться, щоб вони більше повірили в себе й підросли. Аби на Олімпіаді вийшли на доріжку й усіх порвали.
От у шпажистів (Хворост, Чумак, Нікішин, Карюченко, Медведєв) дух наче й є, але треба додати майстерності, аферизму. У дівчат триває зміна поколінь, хоча при цьому Яна Шемякіна виборола одну з двох наших індивідуальних путівок на Олімпійські ігри. Вважаю, вона готова до видатного результату.
У рапіристок порадувала «бронзою» чемпіонату Європи Ольга Лелейко. Хотілося б, щоб ця досвідчена спортсменка реалізувала себе і в Пекіні.
Хлопці-рапіристи ще молоді - сподіваюся, в них кращі роки попереду.

«Я не дівчина, щоб мене любити»
- У вас немає особливої прихильності до шаблістів, адже ви фехтували саме шаблею?
- Ні. І я не думаю, що хтось із інших видів має до мене претензії стосовно організації зборів чи поїздок на турніри. Щодо всіх спортсменів я намагаюся бути максимально об'єктивним й чинити чесно, щоб те, на що вони заслуговували, вони й отримували. Адже сам був фехтувальником і знаю, наскільки це важливо. Хоча, звісно, неможливо бути добрим для всіх навколо, тим паче, я не дівчина, щоб мене любити.
Мені не важливо, в якому виді зброї здобуде Україна медаль на чемпіонаті світу чи Олімпіаді, - усе це фехтування. Звісно, приємно, коли на п'єдестал сходять ті, в кого вкладаєш душу й серце, але радію за успіхи всіх наших.

- Робота тренера й функціонера суттєво відрізняється від професії спортсмена. Як вам дався перехід на тренерський пост?
- Насправді дуже легко - я не зустрічаю проблем, переключаючись з однієї роботи на іншу. Свого часу я залишив фехтувальну доріжку, бо відчув, що не можу претендувати на ті позиції, до яких би прагнув. Краще - те, що я вмію й знаю, передати молодим. Я із задоволенням пішов на посаду головного тренера збірної, адже продовжую перебувати в своїй стихії, де почуваюся цілком впевнено.

- Роботою тренерів збірних із видів зброї ви задоволені?
- До деяких фахівців є певні претензії - не виходить бути задоволеним усіма. Особливо до тих, хто не потрапив на Олімпіаду. Та й ті, хто отримав путівку до Пекіна, припускаються помилок.

- Вам не складно спілкуватися з тренерами, які ще добре пам'ятають, як ви були спортсменом, а нині стали фактично їхнім начальником?
- Ніяких труднощів у мене не виникає, адже я добре знаю свою справу. Що складно - так це завойовувати медалі (посміхається).

«Особливо вибирати в збірну ні з кого»
- Жалкуєте, що не змогли завоювати більше однієї медалі на Олімпійських іграх?
- Так, мені цього дуже шкода. Якби СРСР існував донині, можливо, я б і досі виступав. Не сумніваюся, що після Атланти-1996 і Сіднея-2000 став би триразовим олімпійським чемпіоном. Підставами для такої думки є те, що в 1992 році я був першим номером радянської команди.
На жаль, у перші роки незалежності України в нас відчувався жахливий брак фінансування - не вистачало коштів на збори й навіть на змагання. Більшість тренерів поїхала за кордон. Навіть за таких несприятливих умов (додайте ще суб'єктивність фехтування) упродовж восьми років виступів за Україну я тримався в вісімці кращих шаблістів світу. Тобто потенціал був великий, але реалізувати його на всі сто відсотків не вдалося.

- До російської збірної вас не кликали?
- Насправді в них не було якоїсь суперкоманди. Але за рахунок кращого фінансування, масовості дитячого спорту, достатньої кількості кваліфікованих тренерів Росія стала одним із лідерів у світовому фехтуванні.

- В Україні певні зміни на краще намітилися?
- Відтоді як вісім років тому я став тренером, ситуація почала потроху змінюватися. Останні чотири роки з державним фінансуванням немає жодних проблем. До цього не вмерти фехтуванню допомагав президент федерації Сергій Міщенко. Він бізнесмен, який спочатку не дуже цікавився цим видом спорту, а зараз став справжнім фанатом - вочевидь, захопила його наша справа.

- Збірна - це лише «вершки» фехтування. А як воно розвивається в регіонах?
- Тут і криється наша головна проблема. Скажу більше - це катастрофа. Дуже мало дітей займається на місцях, шалено не вистачає тренерів - чесно кажучи, мені навіть важко назвати прізвища відомих фахівців, що працюють у регіонах. Справді, в спорті вищих досягнень фінансування покращилося, але не на рівні дитячих шкіл. Хто буде працювати за 500-1000 гривень, які виділяють тренерам на периферії? На жаль, наразі держава нічого не робить, аби змінити ситуацію в цій сфері.
За радянських часів фехтувальна школа була ледь не в кожному місті України, що давало чудовий результат. Останні чотири чемпіонати СРСР у фіналі українці перегравали команду Росії. Зараз же до збірної доводиться не відбирати, а набирати. Запасних немає: четвірку збірників вибираємо з п'яти наявних фехтувальників. Про яку селекцію може йтися? Наразі більш-менш якось виживають школи в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Льво­ві, Миколаєві, у Хмельницькій, Одеській і Черкаській областях.

- Самі як ви потрапили на фехтування?
- У моєму дворі живе майстер спорту Сергій Андрусик. Тривалий час він чекав, поки я зав'яжу з футболом, тенісом, іншими видами. Коли я все це перепробував, привів мене до секції фехтування. Як узяв я перший раз у руки шаблю, так і не захотів пробувати інші види зброї - мені подобається рубати й колоти. Відтоді 27 років у фехтуванні...

- У непрості часи минулого десятиліття як вам вдавалося забезпечувати сім'ю?
- Намагався займатися бізнесом, потроху продовжую й зараз, бо з одного фехтування, справді, жити не виходить.

- Рідні не скаржаться, що приділяєте їм мало часу?
- Моя дружина теж займалася спортом (худож­ньою гімнастикою), тому добре мене розуміє. Ми обоє багато працюємо, намагаємося досягати висот кожен у своїй професії. Оксана любить фехтування й нерідко буває зі мною на змаганнях.

«Фехтувальники схильні до аферизму»
- Що відіграє більшу роль у фехтуванні - майстерність чи психологічна стійкість?
- Однозначно - психологія. Спортсмен, котрий упевнений у собі, не боїться йти вперед, виконувати прийоми, цілком може виграти в більш майстерного суперника. Гадаю, ця якість дається природою. Якщо ж у людини немає сильного духу, то жоден психолог не допоможе.

- Є якісь якості, що відрізняють фехтувальників від інших людей?
- Швидкість реакції, розумність, можливо, навіть схильність до аферизму. І, звісно, висока працездатність. Думаю, це допомагає й у житті поза спортом: хто швидко все вирішував на доріжці, той добре зорієнтується і за кермом машини, і в бізнесі.

- Що спонукало вас іти в суддівський корпус?
- Мені набридло дивитися, як зневажливо ставляться до українських спортсменів, частенько засуджують (адже фехтування певною мірою суб'єктивний вид спорту). І я пішов у судді. Склав іспити, добре зарекомендував себе на змаганнях нижчого рангу, а потім допустили й до елітних. Можна сказати, ввірвався в міжнародний суддівський корпус. Зараз збираюся висувати свою кандидатуру в комісію, яка керує всіма суддями світу. Думаю, це підвищує не лише мій особистий авторитет, а українського фехтування в цілому.

- Наші чиновники полюбляють видавати завдання на Олімпійські ігри. Ви вже отримали план на Пекін?
- Так, постановили здобути медаль. Крім того, «спортивний» міністр Юрій Павленко, коли мене бачить, то полюбляє жартувати, що, можливо, ми розживемося й більш ніж однією нагородою. Попри все, сподіваюся, фортуна буде поруч зі мною, й ми порадуємося за медаль.

Вадим Гутцайт
Головний тренер збірної України з фехтування.
Народився 6 жовтня 1971 р. у Києві.
Заслужений майстер спорту (вид зброї - шабля), заслужений тренер, заслужений працівник фізичного виховання й спорту України.
Олімпійський чемпіон 1992 р. у команді у складі збірної СНД. Багаторазовий призер чемпіонатів світу й Європи.
Тренери - Олександр Обаленський, Михайло Когут.
Одружений (дружина Оксана - ведуча на телебаченні), донькам Еліні й Марії 6 і 11 років відповідно.

Андрій ФОМЕНКО

Україна Молода